Читати книгу - "Святослав"

– Мужі! – трохи розгублено і з якоюсь тривогою крикнув Кожема. – Уся земля наша в небезпеці, смерть готується для нас і дітей наших. Або ромеї, або ми… Князь Святослав кличе всіх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, він був певен, всі вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великій небезпеці земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову ніхто не вийшов. Стоячи біля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав броні, Гордин і Путша мовчали.

І чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невідомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть різні часи й різні люди, але Микула мусить бути незмінним, мусить пам’ятати й охороняти рідну землю…

І коли досі Микула гаразд не розумів, про який скарб говорив його батько, як не розумів і того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що він усе зрозумів.

Він зрозумів, що любить над усе в світі Дніпро, сині гори над ним, зелені луки й жовті піщані коси, тепле небо над собою, жону й дітей, людей, які стоять тут, над кручею, і за все це готовий віддати кров і життя.

Микула ступив вперед – раз, другий і третій, зупинився проти Кожеми й сказав:

– Я іду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що ніяково переступав з ноги на ногу, й відповів:

– Добре, воїне!

А вміє слідом за Микулою виходили інші люди їхнього селища – літні, молодші і зовсім юні… Їх збиралося все більше й більше, і тільки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повільним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усі боки розтікаються любечани. Поїхав і волостелин, поруч із ним, тримаючись за стремено, ішов Бразд – він вів Кожему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалині, Микула спустився з валу, зайшов до хижі.

Сів біля вогнища й сказав Вісті:

– Оце я буду їхати, Вісто! Збери мені порти, дві сорочки й постоли, бо їду я далеко – на рать.

Віста сплеснула руками.

– Ти їдеш на рать? Але куди?

Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червоні й жовті язики, Микула відповів:

– На ромеїв іду… далеко-далеко!

Їй важко було зрозуміти, проти кого й для чого йде Микула на рать, і вона запитала:

– Ти хочеш мати дань і стати таким, як Бразд?

– Ні, – відповів Микула, – не по дань іду і не буду таким, як Бразд.

– То ти хочеш полагодити батькову землянку й усі кліті, купити коней, засипати житом ями?

– Ти багато хочеш, – сказав Микула. – Я все це мушу зробити, але після раті.

– А Бразд і Сварг ідуть на рать? – запитала Віста.

– Ні, не йдуть…

– Боги! – скрикнула Віста. – Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти – вотоляк, латана свита, і йдеш. Чого ж ти підеш?

Микула довго затримався з відповіддю, а далі почухав всією правицею голову й повільно сказав:

– Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б і гречин прийшов – вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин і Бразд один одному гнесі[142] не зроблять… А мене вони вже обавили – закуп я у Бразда, скоро-скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин – стенить моє серце, жажелі[143] вони готують на виї наші, пропали всі ми і наша земля, Русь…

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

– І ще я згадую батька Анта, – уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. – Він говорив про скарб, закопаний за городищем, над Дніпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якій жили батько Ант, діди Уліб, Воїк, давні предки… І я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони ідуть на нас. І батьки наші, і діди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть мені: «Іди, Микуло!» От я й мушу йти. Збери мені порти, дві сорочки, постоли, а більше нічого мені й не треба.