Читати книгу - "Лист незнайомої"

колекції… Але у нас було зовсім небагато – лише кілька коштовностей. Адже протягом усіх шістдесяти років кожну зайву копійку тато витрачав тільки на свою колекцію. І ось одного дня не залишилося нічого… ми не знали, що робити далі… і тоді… тоді ми з мамою продали один із експонатів. Тато ніколи б цього не дозволив, він же не знає, як погано у нас ідуть справи, не уявляє, як складно роздобути хоча б трохи їжі, не знає навіть того, що ми програли війну і що Ельзас та Лотарингія більше нам не належать, ми вже не читаємо йому в газетах про це, щоб він не нервувався.

Ми продали дуже коштовну річ, мідну гравюру Рембрандта. Покупець заплатив нам багато тисяч марок за неї, і ми сподівалися, що тепер забезпечені на кілька років. Але ви самі знаєте, що робиться з грошима… Ми поклали всю суму в банк, а через два місяці від неї нічого не залишилося. Тоді ми змушені були продати ще одну гравюру, і ще, але гроші нам надсилали завжди з таким запізненням, що вони вже встигали знецінитися. Тоді ми спробували продавати через аукціони, але там нас обдурювали, попри мільйонні ціни… Поки ці мільйони доходили до нас, вони вже перетворювалися на позбавлений вартості папір. Таким чином з його колекції зникли найкращі експонати, залишилося зовсім небагато цінного, і все, що ми отримали за це, – можливість вижити, дуже скромно, щоб не померти з голоду. Але батько нічого про це не знає.

Тому моя мати сьогодні так перелякалася, коли ви прийшли… бо, коли він покаже вам свої папки, все викриється… ми поклали йому в старі папки копії проданих речей, адже він добре знає їх на доторк, або дуже схожі роботи, щоб він нічого не запідозрив. Його радість тепер, коли він може лише перебирати і рахувати свої скарби, не менша від тої, яку він мав раніше, розглядаючи це все. У нашому місті немає жодної людини, яку батько вважав би вартою того, щоби побачити його колекцію… А він любить кожен із цих аркушів так сильно, я боюся, що його серце може розірватися від горя, якщо він довідається, що все це давно зникло у нього з-під рук. Відтоді, як помер завідувач відділення мідних гравюр Дрезденської галереї, ви – перша людина, якій він вирішив показати свою колекцію. Тому я дуже вас прошу, – раптом дівчина склала руки у благальному жесті, а в очах її виступили сльози, – ми всі просимо вас, не робіть його нещасним… не руйнуйте цю його останню ілюзію, допоможіть нам переконати його, що всі ці картини, які він буде вам описувати, і справді досі там лежать… він не переживе навіть самої підозри про те, що їх може там не бути. Можливо, ми вчинили з ним несправедливо, але у нас не було іншого виходу: ми повинні були якось вижити… а людське життя, тим більше життя чотирьох осиротілих дітей моєї сестри, це ж важливіше, ніж усі ці стародруки… І досі нам вдавалося не позбавити його радості колекціонера; кожного дня по обіді він протягом трьох годин перегортає листки у своїх папках і з кожним розмовляє, ніби з людиною. А сьогодні… сьогодні він може пережити найщасливіший день у своєму житті, адже він уже багато років чекає на можливість показати улюблені гравюри справжньому знавцеві; я прошу вас… благаю… не позбавляйте його цієї радості!

Усе це прозвучало неймовірно зворушливо, у моєму переказі це, на жаль, неможливо відтворити. Боже мій, я, антиквар, бачив за час цієї інфляції стільки жахливо обдурених людей, чиї солідні статки були віддані за хліб, – але тут був дуже особливий випадок, і мене це зачепило. Тому, ясна річ, я пообіцяв їй мовчати і зробити все від мене залежне, аби допомогти не розкривати правди.

Ми пішли разом до будинку колекціонера, і дорогою я довідався, за які сміховинно малі суми було виторгувано у цих бідних, недосвідчених жінок їхні скарби, що лише зміцнило мій намір допомогти їм. Ми піднялися сходами, і щойно відчинилися двері, як ізсередини долинув радісний бас господаря:

– Заходьте! Заходьте!

Його загострений слух сліпця почув наші кроки ще на сходах.

– Герварт сьогодні навіть не міг спати від нетерплячки показати вам свою колекцію, – з усмішкою сказала старенька. Один-єдиний погляд на доньку виявився для неї достатнім, щоб зрозуміти, що я на все погодився. На столі лежали приготовані для перегляду теки, і, щойно старий відчув доторк моєї долоні, він миттю, навіть не привітавшись, вхопив мене за руку і посадовив у крісло.

– Отож відразу починаємо, – тут є що подивитися, а панове з Берліна ніколи не мають часу. Перша папка – це майстер Дюрер, і, як ви самі зможете переконатися, тут немало робіт, і один екземпляр кращий за інший. Зараз побачите – дивіться! – і він відкрив папку, – «Великий кінь».

І він надзвичайно обережно, як беруть до рук тільки дуже крихкі предмети, самими кінчиками пальців, витягнув із папки порожній пожовтілий листок паперу, який не мав жодної цінності, і захоплено виставив його поперед себе. Дивився на нього кілька хвилин, і хоча насправді нічого не бачив, але урочисто тримав папір на висоті очей. Його обличчя, ніби під дією чарів, раптом стало схожим на осмислене і напружене лице зрячого, який вдивляється у щось. А очі, застиглі, ніби мертві зорі, просвітліли, у них спалахнула думка, – цікаво, чи це просто таким чином у них відбивався папір, чи все ж таки це було виявом глибокої внутрішньої сили?

– Ну, – гордовито сказав він. – Ви коли-небудь бачили кращий відбиток? Як тонко і чітко виділяється кожен штрих – я порівнював цей екземпляр із дрезденським, але їхній виглядав досить розмазаним і нечітким у порівнянні з цим. А яке походження! Ось, дивіться, – він повернув листок і нігтем дуже точно вказав на кілька місць на папері, це виглядало настільки переконливо, що я мимоволі зиркнув туди, чи не стоять там і справді якісь знаки. – Ось