Читати книгу - "Орієнталізм"

хіба європейських та американських чоловіків старшого віку. Відбулася справжня революція в свідомості жінок, меншин та марґіналів, революція настільки потужна, що вплинула на весь світовий потік думок і переконань. Хоча я мав певне відчуття цих подій, коли працював над «Орієнталізмом» у сімдесяті роки, вони стали тепер настільки драматично очевидними, що вимагають до себе уваги кожного, хто {451} серйозно заанґажований у процес наукового й теоретичного вивчення культури.

Тут можна відзначити два широкі потоки: постколоніалізм і постмодернізм, причому вони обидва у своєму застосуванні префікса «пост» передають не стільки значення «іти слідом», скільки, як відзначила Ела Шогат у своїй конструктивній статті, передають «ідею безперервності та розривів, але передусім наголошують на нових модусах та формах старої колоніальної практики, а не на тому, щоб «іти слідом»7. І постколоніалізм, і постмодернізм виникли як споріднені теми заанґажованості й дослідження у вісімдесятих роках і, часто-густо, певно, розглядали «Орієнталізм» та інші подібні праці як свої антецеденти. Тут було б неможливо заглибитися в нескінченні термінологічні дебати довкола обох слів, деякі з котрих надовго зосереджувались на тому, слід чи не слід писати їх через рисочку. Звичайно ж, проблема для нас полягає не в тому, щоб обговорювати ці окремі випадки надуживань дискусіями або кумедним жарґоном, а щоб помістити ці течії та інтелектуальні зусилля в належний суспільно-політичний контекст, тим більше, що вони, коли дивитися не них із перспективи книжки, написаної в 1978 p., як здається, сягають і сюди, в 1994 рік.

Чимало цікавих праць про новий політичний і економічний порядок стосувалися того, що у своїй недавній статті Гаррі Маґдоф описав як «глобалізацію», систему, засобами якої нечисленна фінансова еліта поширила свою владу на всю земну кулю, роздуваючи ціни на товари масового вжитку та послуги, переганяючи багатство із малоприбуткових секторів (здебільшого в незахідному світі) у високоприбуткові сектори 8. Разом з усім цим, як описують у строгих термінах Масао Мійоші та Аріф Дірлік, утворився новий транснаціональний порядок, за якого держави не мають більше кордонів, робоча сила та прибутки підпорядковуються тепер тільки глобальним менеджерам, а колоніалізм відродився у формі залежності Півдня від Півночі 9. І Мійоші, й Дірлік продовжують своє дослідження, показуючи, як інтерес західних академічних учених до таких тем, як «мультикультуралізм» і «постколоніалізм», фактично може бути культурним та інтелектуальним відступом від нових реальностей {452} ґлобальної влади. «Чого ми потребуємо? — пише Мійоші. — Радше пильного вивчення політичних та економічних проблем, аніж жестів суто педагогічної доцільності», прикладом яких може бути «ліберальна самоомана», що міститься в таких нових галузях, як культурні студії й мультикультуралізм.

Та навіть якщо ми сприймемо такі рекомендації серйозно (а ми мусимо сприймати їх серйозно), залишиться тверда основа в історичному досвіді для виникнення сьогодні інтересу як до постмодернізму, так і до його зовсім іншого відповідника, постколоніалізму. Насамперед у першому маємо набагато більший євроцентричний ухил і віддання переваги теоретичному та естетичному акценту на локальному й непередбачуваному, а також майже декоративній невагомості історії, стилізації й понад усе споживацькому ставленні до життя. Найдавніші студії постколоніального були здійснені такими видатними мислителями, як Анвар Абдель-Малек, Самір Амін та С. Л. Р. Джеймс, майже всі вони ґрунтувалися на вивченні домінації та контролю з погляду або цілковитої політичної незалежності або незавершеного лібераціоністського проекту. Але тоді як постмодернізм у одній зі своїх найславетніших програмних заяв (Жана-Франсуа Ліотара) наголошує на зникненні великих наративів емансипації та просвітництва, наголос у більшості праць першої генерації постколоніальних митців і вчених якраз протилежний: великі наративи залишаються, навіть якщо їхнє запровадження та реалізація сьогодні занедбані, відкладені на потім або розладнані. Критична різниця між нагальними історичними й політичними імперативами постколоніалізму і відносною відстороненістю постмодернізму сприяє виникненню різних підходів та одержанню різних результатів, хоча вони, певною мірою (в техніці «магічного реалізму», наприклад), і взаємонакладаються.

Я думаю, що було б помилкою твердити, ніби в багатьох з найкращих постколоніальних праць, кількість яких разюче зросла від початку 1980-х років, мало наголошувалося на локальному, реґіональному та випадковому: там часто наголошувалося на цьому, але мені здається, що зміст усіх цих праць був у дуже цікавий спосіб пов’язаний у своєму загальному підході з {453} універсальною сукупністю інтересів, котрі всі мали стосунок до емансипації, ревізіоністського ставлення до історії і культури й широкого застосування поточних теоретичних моделей та стилів. Провідним мотивом була послідовна критика євроцентризму та патріархату. В усіх кампусах Сполучених Штатів Америки і Європи в 1980-х роках і студенти, й викладачі завзято трудилися з метою розширити академічний фокус так званого навчального плану, щоби включити туди твори жінок, неєвропейських митців і мислителів та представників нижчих за своїм суспільним статусом спільнот. Це супроводжувалося важливими змінами в підході до реґіональних студій, які давно перебували в руках класичних орієнталістів та їм подібних. Антропологія, політична наука, література, соціологія й насамперед історія відчували на собі вплив значної критики джерел, нових теорій та усунення євроцентричної перспективи. Можливо, найбільш блискуча праця ревізіоністського напряму була виконана не в студіях Середнього Сходу, а в галузі індології, коли туди прийшли тубільні дослідники, група видатних учених на чолі з Ранаджитом Ґугою. Вони ставили собі на меті не менше, як здійснити революцію в історіографії, а найпершим їхнім завданням було врятувати індійську історію від домінування в ній націоналістичної еліти й повернути в неї важливу роль міської бідноти та селянських мас. Я гадаю, було б хибним сказати про таку переважно академічну працю, що її легко було кооптувати та узгодити з «транснаціональним» неоколоніалізмом. Ми повинні занотувати й визнати це досягнення, водночас остерігши від можливих помилок.

Що становило для мене особливий інтерес, то це посилення постколоніальної уваги до проблем географії. Зрештою, «Орієнталізм» — це дослідження, оперте на переосмислення того, що сторіччями уявлялось як глибоке провалля, що відокремлювало Схід від Заходу, провалля, через яке годі було перекинути міст. Моєю метою, як я сказав раніше, було не так згладити саму відмінність, — бо хто стане заперечувати конститутивну роль національних, а також культурних відмінностей у взаєминах між людьми? — як спростувати уявлення, що відмінність веде за собою ворожість, застиглу матеріалізовану сукупність протиставлених одна одній сутностей і все {454} супротивне знання, побудоване на цих речах. До чого я закликав у «Орієнталізмі», то це до нового способу осмислення ліній поділу та конфліктів, що не в одного покоління роздмухували почуття ворожнечі, яке виливалося у війни і в імперський контроль. І справді, одним із найцікавіших досягнень у постколоніальних студіях було нове прочитання канонічних культурних праць, не для того, щоб їх принизити