Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

вам нашим єдиним ультиматумом: наша робота — або ваші пістолети. Можете не обрати жодного варіанта. Але отримати і те, й те — неможливо. Ми не підтримуємо використання зброї проти інших і не піддамось їхній силі. Якщо ви бажаєте ще коли-небудь жити в індустріальному суспільстві, це станеться тільки на умовах нашої моралі. Наші умови та наша рушійна сила суперечать вашим. Ви послуговувалися страхом, як зброєю, і принесли людині смерть як покарання за те, що вона відкидає вашу мораль. Ми пропонуємо їй життя у винагороду за прийняття нашої моралі.

Ви, що поклоняєтеся порожнечі, — вам ніколи не доводилося виявляти, що досягнути життя не означає уникнути смерті. Радість — це не «відсутність болю», розум — не «відсутність дурості», світло — не «відсутність темряви», існування — не «відсутність небуття». Коли не руйнують — не означає, що створюють. Століття бездіяльності та очікування не змусять ні єдину балку підтримати конструкцію, навіть якщо ви нічого не руйнуєте; тепер ви не можете більше казати мені, будівельникові: «Створюй і годуй нас в обмін за те, що ми не руйнуємо створеного тобою». Відповідаю від імені всіх ваших жертв: зникніть у вашій власній порожнечі. Існування не є запереченням заперечення. Зло, а не цінність, є відсутністю і запереченням, зло ні на що не здатне, воно не має власної сили — хіба лише ту, що ми дозволяємо йому витягнути з нас. Зникніть, бо ми зрозуміли, що «нуль» не може бути заставою за життя.

Ви прагнете втекти від болю. Ми прагнемо щастя.

Ви існуєте заради того, щоб уникати покарання. Ми існуємо, щоб заслужити винагороду. Погрози не змусять нас функціонувати. Страх не є нашим стимулом. Не смерті ми хочемо уникати — ми прагнемо жити своїм життям.

Ви втратили розуміння концепції про відмінності й стверджуєте, наче страх і радість — стимули однакової ваги (ще й таємно додаєте, що страх є «практичніший»). Ви не хочете жити, і тільки страх смерті досі підтримує ваше існування, яке ви самі прокляли. Охоплені панікою, ви мчитеся крізь пастку днів, шукаючи виходу, який самі ж закрили; біжите від переслідувача, якого не наважуєтесь назвати, до жаху, який не насмілюєтеся визнати, і що дужчий ваш жах, то сильніше ви боїтесь тієї єдиної дії, яка могла б вас порятувати: мислення. Мета вашої боротьби — не знати, не розуміти, не називати і не чути того, про що я зараз вам кажу: ваша мораль — це Мораль Смерті.

Смерть є критерієм ваших цінностей, смерть є обраною вами метою, тому ви повинні продовжувати свій біг, оскільки неможливо втекти від переслідувача, який прагне вас знищити, або від усвідомлення, що той переслідувач — це ви самі. Зупиніться нарешті — немає куди втікати — зупиніться, голі (хоч би як це вас жахало, та я вас такими і бачу), і погляньте на те, що ви наважилися назвати моральним кодексом.

Ваша мораль почалась із прокляття, руйнація — її мета, її засоби, її закінчення. Ваш кодекс починається з того, що проклинає людину, називаючи її втіленням зла, а потім вимагає від людини практикувати добро, яке визначає у спосіб, що цю практику унеможливлює. Ваш кодекс вимагає — вважаючи це першим доказом благочестя, — щоб людина прийняла власну аморальність як даність. Він вимагає, щоб людина відштовхувалась не від благочестивих критеріїв, а від критеріїв зла, втіленням якого вона є, і таким чином означила добро: добро — це те, чим не є людина.

Не важить, хто в такому разі отримає зиск завдяки зраненій душі та відмові від слави — містичний Бог з його незбагненним замислом чи перший-ліпший перехожий, що його загноєні рани незрозумілим чином подаються, наче претензія на отримання винагороди. Це неважливо, він не здатен зрозуміти, що таке добро, його обов’язок — роками покаянно плазувати, спокутуючи провину існування перед усіма мандрівними збирачами незбагненних боргів, його єдина концепція цінності — це нуль: добро — це те, що не властиво людині.

Ім’я цього жахливого абсурду — Первородний Гріх. Гріх несвідомий — ляпас моралі та зухвала суперечність: він лежить за межами можливості вибору, тобто за межами самої моралі. Якщо людина — лиха від народження, вона не має ні волі, ні сили це змінити. Якщо вона не має волі, то не може бути ні доброю, ні поганою. Робот аморальний. Називати людську природу гріхом — це насмішка над природою. Карати людину за злочин, який та вчинила ще до свого народження, — це насмішка над справедливістю. Вважати людину винною тоді, коли невинності не існує в принципі, — це насмішка над логікою. Знищувати мораль, природу, справедливість і логіку єдиною концепцією — ознака такого зла, яке складно навіть уявити. І все ж у цьому — підґрунтя вашого кодексу.

Не слід ховатися за боягузливою відмовкою, що людина народжена вільною, але схильною до зла. Воля, нав’ючена схильність, — це наче гра наповненими свинцем кубиками. Такий погляд змушує людину докладати всіх зусиль, щоб грати далі, нести відповідальність і платити за гру, але рішення виноситься на користь того переконання, що виходу немає. Якщо це переконання — вибір людини, то вона нездатна володіти ним уже в момент народження. Якщо воно не є вибором — отже, людина не вільна.

Яке ж походження того гріха, який ваші вчителі називають Первородним? Яке саме зло набуває людина, відхиляючись від стану так званої досконалості? Згідно з їхнім міфом, людина з’їла плід з дерева знання — вона здобула розум і стала раціональною істотою.

Людина навчилася розрізняти добро і зло — вона стала моральною істотою; її прирекли заробляти свій хліб працею — і вона стала істотою, яка виробляє; її прирекли відчувати бажання — і вона здобула здатність мати сексуальне задоволення. Зло, через яке людину було проклято, — це розум, мораль, творчість, насолода, тобто засадничі цінності людського існування. Міф про людське падіння створений не для того, щоб пояснювати і проклинати людські слабкості, і не людські помилки вважаються її гріхом, а сама природа людини. Хоч ким би він був — той робот в Едемських Садах, який існував без розуму, цінностей, праці та любові, — він не був людиною.

Згідно з вченнями ваших наставників, падіння людини полягало в тому, що вона отримала чесноти, необхідні для життя. Ці чесноти, за їхніми критеріями, є людським Гріхом.

Зло людини, кажуть вони, у тому, що вона — людина. Її провина, стверджують ці вчителі, у тому, що вона живе.

Вони називають це мораллю милосердя і вченням про любов до людини.

Учителі