Читати книгу - "Смерть у Києві"

чолом, і сказав: „Чув я сам, що хоче тебе вся Руська земля і чорні клобуки, і мовлять про Ізяслава, що збезчестив їх до краю, і просять тебе йти на нього!“ Гюргій зжалився над синовим соромом і, сказавши „то вже в Руській землі нема честі ні мені, ані моїм дітям“, скупчив силу свою й, звідомивши половців, вирушив, сподіваючись на Бога, в день 24 юня і через вятичів. Прийшовши туди, став Гюргій коло Яришева, і тут до нього на Спасів день приїхав Святослав Ольгович і рече: „Брате, то ворог нам усім Ізяслав, відаєш, що й брата нашого він убив“. Гюргій пішов звідти на Стару Біловежу й стояв там місяць, ждучи до себе половців і од Ізяслава покорення, та бачачи, що від Ізяслава нема звістки, пішов звідти до Супоя. На Супої приєдналася до Гюргія сила-силенна диких половців, і він сказав: „Підемо до Переяслава, вже туди має прийти Ізяслав з покоренням“. Прийшовши туди, стали коло Кудинова сільця, по той бік Стрякової гори. Три дні стояв так Гюргій, а на четвертий пішов мимо города, по зорі ісполчився і став! між валами… Так стояли полки аж до самого вечора, аі вночі насупроти них вийшли полки Ізяслава і брата його Ростислава й стали по сусідству. Уночі Гюргій послав до Ізяслава сказати таке: „Ось, брате, приходив до мене і землю повоював, і старшинство моє порушив, нині ж, брате і сину, заради Руської землі й люду не проливай крові християнської, а дай мені Переяслав, щоб посадовив я сина свого там, а ти сиди князюй у Києві, коли ж і не хочеш того сотворити, то розсудить нас Бог“. Ізяславу те не сподобалося, він не відповів нічого, а виправився з города й став на оболоні, готуючи ще й товар свій на ранок. Гюргій з Святославом Ольговичем і Святославом Всеволодовичем, побачивши, що вже йдуть полки, виступили проти них, минули вал і зупинилися. І дивилися полки один на одного, лиш стрільці перестрілювалися між собою, і так було до вечора. Гюргій вернув свої полки і полки Святослава Ольговича та Святослава Всеволодовича, щоб сховати їх за товаром, та побачили, що за ними посунулися полки Ізяславові. Тоді вони знову повернулися проти них, і поставив Гюргій синів своїх по праву руку, а Святослава Ольговича і синовця його Святослава Всеволодовича — по ліву, і ось тоді й зступилися полки. Саме сходило сонце, як почалася зла битва поміж ними, і перші побігли поршани, а тоді Ізяслав Давидовим. Полки Ізяславові та Ростиславові, забачивши таке, прийшли в сум'яття, і багато воїнів їхніх було перебито, багатьох забрано в полон, а сталося те августа в двадцять третій день“.

Треба визнати, що звідомлення Сильчине трохи щедріше, ніж оте Юрійове: „В літо 6657 пішов на Ізяслава“, Ш ощадливість вислову доведено до меж, прямо скажемо, загрозливих, так що згодом не розгадаєш не те що подробиць, а й причин, сенсу діяння. І хоч Силька ненабагато щедріший стосовно Долгорукого, та його можна зрозуміти, бо відома йому вже була відраза Юрієва до занадто обтяжливих описів і до свідчень людей сторонніх. Опріч того, в заслугу Сильці слід поставити ще й те, що пін наважився, як видно з його письма, відкинути все, чого суворо навчав його ігумен Ананія. А чого, до речі, міг навчити ігумен простого київського хлопця, висмикнутого майже силоміць з питомого його оточення і замкненого навіки в безвиході монастирській? Вірі передовсім і загалом лиш вірі. Священики вважали за свій найперший обов'язок зміцнювати віру, а не заохочувати допитливість, яка йшла в людей ще з часів поганства, вкоріненого так міцно, що й досі подавало воно свій голос то від далеких ятвягів та пруссів, то й із поблизьких пущ та боліт, куди зіпхнуте було могутнім християнським Богом.

Зміна віри найперше шкодить історії. Там, де віра не змінюється, історія завжди відзначається більшою достовірністю. Християнські священики заплутали літописи всіх навернутих ними народів, знищили й спотворили перекази галлів, валлійців, ірландців, саксів, слов'ян, фіннів, навіть ісландців, хоч серед того маленького народу, де пам'ятали навіть імена всіх тих, хто першими переплив холодне море й ступив на непривітну, розклекотану від підземного вогню землю, здавалося б, мали існувати й не легенди, а точні історії, не покаламучені ніякими вигадками і брехнями. Однак слуги нового Бога, переслідуючи й нищачи істину, всіляко підтримували всезагальне легковір'я, бо на ньому будувалася їхня власна значимість, через те звичка до легковір'я, лжі стала такою, що не існувало нічого, в що люди не готові були повірити. Ніщо не ображало їхнього жадібного слуху. Розповіді про передрікання, чудеса, видіння, лихі прикмети, жахливі явлення небесні, найдикіші безглуздя передавалися з уст в уста, переписувалися з книги в книгу, мов найбільші скарби людської мудрості. Спраглі істини, люди замінювали її вигадуванням дурниць і брехень, а щоб вигадкам вірилося, то дочіпляно їх до подій справжніх у такий химерний спосіб, що важко було й збагнути, де ж правда, а де лиш гра уяви. Так ігумен Данило, який ходив у Єрусалим в часи князювання Святополка Ізяславовича, розповідаючи про те, як бачив своїми грішними очима самозапалення кадил на могилі Христа, кликав у свідки своїх супутників новгородців і киян Седеслава Іванковича, Горослава Михайловича та двох Кашкичів і додавав для ще більшої правдивості І опис того світла; мовляв, „святе світло горить не так, які вогонь земний, але світиться інакше й вельми гарно, а полум'я його червонувате“.

Може, Силька й повірив би в святий вогонь, у дияволів, у кінець світу, у новий всесвітній потоп, та, видно, З різонуло його відворотне життя ігумена Ананії, хлопець озлобився душею, а людина в такому стані надає перевагу лише справжньому, хоч яке воно було б непривабливе, жорстоке, а то й ганебне.

Однак Сильчина рука була занадто стриманою в описі того походу, який, власне, поклав початок здійсненню великої справи, задуманої Долгоруким багато літ тому. І Може, він ще не все знав, може, не навчився на той час | ставати на місце кожного, про якого оповідає, бо для | цього, певно ж, треба мати душу велику, якою Силька, здається, похвалитися не міг.

Виклад подій почати треба з того, що ніхто не повірив, ніби Долгорукий справді йде на Київ. Не повірив і Ізяслав, одержавши звістку від Давидовичів з Чернігова про те, що Юрій уже ввійшов у землі вятичів, якими володіли чернігівські князі. Бо коли Долгорукий не став захищати суздальської землі від київських, смоленських та новгородських полків, що зробити