Читати книгу - "Пташиний спів"

— Людиною? Якою він був людиною? А бог його знає. Вам воно не треба — копатися у цьому всьому.

— Я вас дуже прошу, розкажіть. Мені правда треба знати.

Зі слухавки почувся якийсь шум. Врешті він мовив:

— Темноволосий, високий. Сирота чи щось таке. Дуже забобонний. Це він?

— Я не знаю! — заволала Елізабет. Проскочила думка, що місіс Кіріадес через стінку тут, мабуть, насолоджується підслуховуванням її розмови. — Я хочу, щоб ви мені розповіли!

— Рейзфорд. Так... Господи... — почулося ще хропіння. — Він був дивним. Я добре його пам’ятаю. Неймовірний вояка. У нього були просто кремезні нерви. Та його самого це ніколи не радувало. Його ніби завжди турбувала якась річ.

Елізабет запитала:

— А як людина, він був добрий? Він був добрим товаришем іншим солдатам? — вона не знала правильних армійських термінів і намагалася пояснити як могла.

— Добрий? — здавалося, що Грей сміється. — Я б назвав його відлюдником.

— У нього було почуття гумору?

— Гумору? Ми ж були на війні! Ну й питаннячка у вас!

— Ну, а як ви вважаєте?

— Я думаю, що було. Хоча навіть з моєї точки зору як шотландця, його почуття гумору було доволі стриманим.

Елізабет відчувала, що Грей починає пригадувати краще. Вона спробувала натиснути на нього:

— Що ще ви пам’ятаєте? Розкажіть мені все.

— Він ніколи не хотів їздити у відпустки. Казав, що йому немає куди їхати — дому немає у нього. Йому подобалася Франція. Якось я провідував його в шпиталі, коли він отримав поранення. У п’ятнадцятому році. Ні, у шістнадцятому.

Наступні кілька хвилин Грей намагався пригадати дату тої зустрічі, але Елізабет безплідно це перервала.

— Ви пам’ятаєте щось іще? У нього були друзі? Може, є хтось, у кого я б могла запитати про нього?

— Друзі? Не думаю. Хоча ні, був один сапер. Не пам’ятаю, як його звали. Але зазвичай Рейзфорд був одинаком.

— Але хорошим солдатом.

Грей роздумував у тріскотінні телефонної лінії.

— Він був колосальним бійцем, проте це не те саме.

На лінії знов почувся голос місіс Грей:

— Вибачте, але я маю забрати чоловіка. Він не звик до таких розмов, і я не хочу, щоби його занадто втомлювали. Сподіваюся, ви розумієте?

— Звичайно, — відповіла Елізабет. — Дуже дякую вам обом. Маю надію, що я не дуже вас потурбувала.

— Все добре, — відповіла вона. — До речі, є людина, якій мій чоловік раніше писав. Його прізвище Бреннан. Він зараз у пансіонаті для ветеранів «Зірка і Підв’язка» у Саутенді. Це недалеко від Лондона.

— Щиро дякую. Це дуже мило з вашого боку.

— До побачення.

Слухавка на тому боці бренькнула об апарат. У тиші Елізабет почула баси музики з квартири нагорі.

Шведський седан знову відмовився заводитися, і Елізабет довелося їхати потягом зі станції «Фенчерч-стріт». Поїзд з відкритими вагонами зі спільним проходом — такі з’явилися на британській залізниці нещодавно. Сидіння обтягнуті оранжевим плюшем. Елізабет купила кави у візку, котрий їздив проходом; кип’яток з-під кришечки протік їй на руку, і вона скривилася. Коли напій нарешті достатньо охолов для пиття, з’ясувалося, що він увібрав у себе пари дизельного пального і недопалків та поєднав їх настільки, що важко було відрізнити одне від іншого. Опалення у вагоні працювало у повну силу, і більшість пасажирів перебували ніби в непритомному стані, спостерігаючи за рівнинними просторами Ессексу, котрі пропливали за вікном.

Незадовго до поїздки Елізабет зателефонувала старшій сестрі пансіонату та дізналася, що Бреннан був не в тому стані, яке дозволяє приймати відвідувачів. Тим не менше якщо вона все ж хоче приїхати, то він з нею зустрінеться. Елізабет зраділа можливості побачити на власні очі когось з тієї епохи — так історик, який після кропіткого вивчення інших робіт зрештою натрапляє на першоджерело. В її уяві не було чіткого образу Бреннана. Звісно, вона знала, що він старий і, судячи зі слів сестри, одряхлілий, але чомусь малювала його собі у формі та з пістолетом.

Коли вона вийшла на станції в Саутенді, йшов дощ. Вона відчинила дверцята блакитного таксі Vauxhall на майданчику перед вокзалом. Машина поїхала блискучими від дощу вулицями, потім набережною повз довгий занедбаний пірс та обшарпані готелі часів Регентства. Таксі видряпалось на пагорб, і водій звернув її увагу на косу, де маленький човен рибалив за допомогою якогось пристрою, котрий виглядав як величезний вакуумний шланг, простягнутий понад краєм.

Пансіонат розміщувався у великій вікторіанській будівлі з червоної цегли, котру важко було розгледіти за пожежними драбинами. Елізабет заплатила водієві та попрямувала всередину. До стійки приймальні треба було піднятися кількома сходинками. В усіх напрямках розбігалися величезні коридори з високою стелею. За рецепцією стояла пухка жінка у рожево-ліловому кардигані та окулярах з черепаховою оправою.

— Він вас чекає?

— Думаю, що так. Я розмовляла зі старшою сестрою, місіс Сімпсон.

Жінка набрала на телефоні номер з двох цифр.

— Так,