Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Мені книги вже не потрібні. Тепер цілий мій багаж повинен поміститись у наплічнику.

— Розкажіть мені трохи про те, як у вас тут справи, — попросив Вільгельм.

— Українські еміґранти мають великий досвід, — відповів Лебідь. — Адже наша інтеліґенція вже понад двадцять років на еміґрації. І ми звикли, що видавництва пересуваються все далі на захід. Спершу зі східної України до західної, а тепер ще далі.

— Се сумно, — зітхнув Вільгельм.

— Сумно, — погодився Лебідь. — Зате тепер ми маємо вже друге покоління інтеліґенції, вихованої в поході, й це найбільш незалежна інтеліґенція в цілій Европі. Цю незалежність ми здобули завдяки радянським і польським репресіям, угорським і румунським арештам, німецьким концентраційним таборам.

— Се правда. Ми якраз говорили в Інсбруку з американським військовим, котрий намагався переконати нас, що без теплого мешкання і смачної їжі розумова праця неможлива, — усміхнувся Вільгельм.

— Для незагартованих — так, — відповів Микола Лебідь. — Але той, хто пройшов таку школу, як українці, й вижив, уже не залежить від опалюваного помешкання, побутових вигод, бібліотеки й інших переваг, які дають колабораційні компроміси.

— Точно. Але для мене є незбагненною загадка сучасної української поезії, яка твориться в таких жахливих умовах, а при тому вона така висока й академічна, ніби цілий бруд існування її не торкається, — сказала Софія.

— Певно, сей парнасизм є вираженням ностальгії бездомних до того, що в літературі є найбільш сталим і постійним. Він народжується з потреби наново переосмислити Верґілія і Горація, чиї вірші ми носимо не в наплічниках, а в пам’яті,◦— відповів Микола Лебідь.

— Як блідо і нецікаво виглядає на сьому тлі, наприклад, сучасна французька література. Особливо тих авторів, котрі належали до руху опору, але мешкали в незрівнянно більш комфортних умовах і мали змогу черпати з надзвичайно багатої літературної традиції,◦— сказав Вільгельм.

— Сили таланту не визначає побутовий комфорт, — сказав Лебідь. — Хоч іноді я і схильний впадати в розпач від думки про те, як багато шедеврів українського мистецтва знищено, як багато не дороблено, створено поспіхом, узагалі не створено! Виживають лише найсильніші й найталановитіші. Але для створення багатої культурної традиції, про яку ви кажете, потрібні твори різного рівня і митці різної обдарованости, щоби ми могли не лише пишатися тим, що наше мистецтво вижило попри все, а й тішитися багатоманітністю і широким вибором.

— Бачите отого офіцера? — раптом змінив тему розмови Лебідь. — Такий весь відполірований, відгодований, у новенькому мундирі, з великою кількістю золотих нашивок, задоволений собою…

— Але обличчя в нього, як у мисливця, котрий любить, аби йому загнали кілька десятків зайців і десяток оленів, і він їх перестріляє з близької відстані, а потому залишить гнити, — сказала Софія.

— Дуже точний опис. Се — відомий цілій околиці капітан Ф., який любить виловлювати словаків. Щойно дізнавшись про приїзд якогось словака, він відразу докладає всіх зусиль, аби дискредитувати його перед окупаційною владою, і робить се так довго і наполегливо, аж поки словака висилають за демаркаційну лінію. Він приїхав сюди в американській військовій формі й тривалий час лишався сірим кардиналом, але тепер ми його знаємо. А ще знаємо, що він співпрацює також із НКВС, тому переважно такі депортовані потрапляють до лап радянських спецслужб і зникають назавжди. Зараз про нього вже всім відомо, тож словацькі еміґранти тікають звідси до Італії та Баварії. А він поступово перекваліфікувався на українців. Тому незабаром нам доведеться взятися за нього серйозно.

— Се якась збочена спрага крови чи заробіток? — запитав Вільгельм.

— Думаю, і одне, і друге. Американці відомі тим, що на замовлення хапають у своїй зоні всіх, на кого вкаже пальцем НКВС, і транспортують за демаркаційну лінію. Се доволі непоганий заробіток. Усім нам треба бути обережними.

Під час прогулянки вони пройшли повз трамвайні зупинки, розташовані на відстані кількасот метрів одна від одної. На кожній зупинці стояв натовп. Трамваї їздили раз на п’ятнадцять хвилин, на зупинках затримувалися дуже коротко і рушали далі, не зважаючи на те, чи всі охочі встигли вийти і зайти. Хто не встиг сісти, залишався на зупинці. З того, що вдалося побачити, здавалося, що значно швидше пройти від зупинки до зупинки пішки, ніж дочекатися трамвая, в який нарешті пощастить сісти.

— А як тут справи з біженцями в таборах? Бо в Австрії се доволі сумна історія. Їх намагаються позбутись, особливо втікачів із радянської окупаційної зони. На наших очах українок із дітьми американські солдати в Зальцбурзі не пустили переночувати до притулку, де явно ще були вільні місця, — сказав Вільгельм.

— Так, се велика проблема, — зітхнув Лебідь. — Ми намагаємося допомагати своїм людям, але наших утікачів дуже багато, а засоби в нас обмежені,◦— ми, фактично, самі біженці. Коли я тільки приїхав до Мюнхена, то теж опинився в такому таборі. Умови там були жахливі. Замість входу — барикада з бочок, між якими стоять солдати і контролюють перепустки. Одних пускають, інших — ні, а за якими критеріями — ніхто не знає. Мене пустили. У велетенському залі розбомбленого музею спали покотом близько двох сотень людей. Майже всі — слов’яни зі східної Европи. Біженці зі заходу вже повернулися додому. Приміщення музею, як ви самі можете здогадатися, — не найліпше пристосоване для ночівлі великої кількости людей місце. Декілька залів були їдальнями, ще декілька — спальнями, і там люди тулилися на дерев’яних двоповерхових нарах зі сінниками замість матраців. Була навіть одна зала, де табірний театр давав вистави. Уявляєте: там була не тільки аматорська трупа драматичних акторів, а навіть власні