Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Сірко у відповідь відписав цареві, що Січ не може миритися з ясирствами Ромодановського і Самойловича, бо вони нічим не різняться від ординських, а тому настоює на єдиному гетьманові повільних виборах у Крюкові після передачі Дорошенком булави й клейнодів.

В інтимній розмові з Сірком окольничий Василь Перхунов похвалився кошовому при писареві Андрію Яковлі, що у його монаршого височества, милістю Божою царя, є задум прийшлого до нього в службу серба Юрія Крижанича на повне знищення Кримського ханства на землі, і поцікавився, що думають з цього приводу кошовий і Січ та її чільні реґіментарі.

Хоч як Сірко ненавидів Орду за людоловство та злодійства, але аж такого згину, що Московії вже снився, він Ханству не бажав. Його вжахнуло знищення «до ноги», про яке окольничий сказав за дорученням царя, хоч ніби й приватно.

— За полоном батьків, мосьпане окольничий, люди на землі мусять жити під небом самі по собі, і карати їх, а не знищувати до ноги, можна тільки за адверсії, людоловства й грабунки! Ми не хижі звірі навіть до наших мучителів, а знищити Ханство, коли б таку мету мали, давно могли б і без царської милостивої помочі.

— Не ти їх покопаєш до ноги, то вони тебе, доблію! — запалився Перхунов.— Іного виходу немає для нас, християн!

— Хіба хижість та звірство були колись заповідями християнства? Коли ви гадаєте так, то ми з вами різні християни, мосьпане!

— Скажу тобі,— почав прощатися по довгій розмові окольничий,— що ні салтан Нарім-Гірей, ні Шірін-бей, які таборяться нині в гирлі Дніпра на подарованих тобою пасовиськах, не думають жити з вами в мирі, а марять забрати увесь ваш громадний люд у ясири, а спустошений край зробити своїм пастівником,— горів амбасадор палкістю.

Приватні запевнення царського сла і відомості амбасадора Завіші про те, що Григор Гуляницький уже гетьманує в надбужнім Немирові, а нещасний Юрій Хмельницький по утечі з Едикуле спійманий та отемничений, говорили Сіркові, що здачею Дорошенка цареві-катюзі Україна обобічно однією не буде. Додавали Сіркові болю і січові чільці, які ставали прибічниками то одного, то другого, то третього гетьмана, а тому й січовий загал був різношерсним.

«Що буде потім із Кошем?! Нині його спаює моя парсуна „шайтана“, а завтра, без мене, що триматиме? Хто з нас у судженнях слушний, а хто ні? Може, це й є батькове Сулимине: „Нужда й закони змінює“? А ще й султан своїм фірманом зобов'язав муфтія та муедзинів молитися за мою згубу. Таки допік йому, катюзі, наш січовий лист. А так, нужда нас робить різними, бо вона в кожного своя в печії».

Цього року вперше Іван Сірко почув себе нездоровим чи то від розбрату повсюдного, чи від пахучо-буйної весни, яка квітувала, розметавшись так багато, що міняла на очах світ до невпізнання, а чи від літа, яке щедро покрило землю велом, лишивши тільки піщано-білі береги та підмиті горби, що висіли над водами, заплетені корінням шелюгів, лоз і чагарів і побиті тисячами щуриних нірок. Вся земля з весни заливалася разом із жабокрячем і птаством таким жевротом, якого Сірко раніше не чув під синню неба. В озерах, річках, заплавах спадали води, і чайки спочивали на купинах та на піщаних обливах; вивідки качок, водяних курочок, гусей та лебедів наповнювали тихі водойми; чаплі, лелеки й бугаї раділи зі спаду вод, полюючи на жабок; кулички писали хрестики на піску, мов на папері; крохалі й крижі билися за місце в царстві краси й достатку; а малькам та пуголовкам було горе, і треба було ховатися в латаття, кушир і ряску.

Нездоровилося Сіркові, тяжіло його тіло, тому він лишився в Коші, відпровадивши з пасовиськ на буджацькі стійбища триста шабель кінно на чолі з наказним Левком Мискою, які мусили йти в поміч полкові пішців на чолі з полковником Ільком Волошиним, висланих три тижні тому для «спутання» турчина в Побужжі і Подністров'ї та для захисту Поділля від аґарян. І поки січовики в Коші косили й сушили сіно, ловили та солили рибу, конопатили старі та будували й спускали на воду нові гончаки, Сірко, наглядаючи за отим усім, із писарем Андрієм Яковлею займався листуванням, чуючи себе якось незвично, адже літував отак, хіба ще як був молодиком.

Сидячи в прохолодній канцелярії з відкритими навстіж дверима, Сірко слухав донесення вивідців з січових люстрацій, листи й грамоти дворів, скарги й правні надходження та позови січовиків, сварячи писаря за безлад, поки по обіді вони не бралися за листування. Не любив Сірко тієї роботи, але мусив, не виказуючи свого нездужання, займатися й тим, ранговим, на здивування писаря.

Сухий, щуплий, блідий, навічно-виснажений, стрижений «під макітру» писар Андрій Яковля був вишколеним ченцем Печерської лаври і навчителем у духовній школі, але чимось прошпетився, і архімандрит Інокентій попросив його піти в світське життя, яке йому більше пасує. Так і опинився він у Січі. Писар нікому й ніколи про своє чернецтво не оповідав, тому його коротка розповідь Сіркові про себе була виявом особливої шани.

«Стародубському, Ніжинському, Прилуцькому та через них іним полкам, а також січовим сотникам всієї Мереф'янщини приватне цією цидулою-епістолою ознаймуєм,— проказував Сірко писареві,— що чигиринський гетьман Петро Дорошенко, покаявшись у вчинених ним гріхах перед рідними християнами, заради спокою в краї і нерозриву землі батьків наших на шмаття, для спасіння люду від ясирства агарянського й іного, по відпущенню царем його брата Григора, згодний віддатися в покору цареві московському, але щоб була однією надалі обобічно вся Україна. Дорошенко берегтиме в подальшому нерозривне братство з низовиками та навіки відходить від турчинів, орди й іних зазіхателів і дає обітницю всією Правобіччиною смирно та по-братськи бути автономно підданим цареві по Богдановому покону, просячи царя, як і ми, низовики, дозволу на справдішню Вальну раду в Крюкові і обрання там гетьмана. Дано це для відома з Коша травеня в День преподобного Івана Богослова кошовим