Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Отак і зимів’я врешті захурделило, замело, занесло вистругами та заметами зі снігу село, аж діти до школи не мали сил добратися. Слідом ударили карою божою морози, і школа натимчас припинила навчання. На Ганнине прохання допомогти її школярам новий директор школи відмовив, пославшись на те, що і ті сніданки, що є, вони видавати ось-ось припинять, не маючи можливості роздобувати їжу.

Наздогнавши Ганну по дорозі зі школи, Петро Овдійович оповів їй, що Карпа пересудом реабілітували і навіть відпустили, а чому той досі не повернувся додому, він дібрати не може. Приспинивши Ганну біля двору, в якому мешкав на квартирі, він виніс їй торбинку гороху і завернуту в ганчірку та газети соняшникову макуху.

- Даруйте, молодице, що більше нічим не можу допомогти вам, - ніяковів учитель при прощанні. – Страшна чорна біда на всіх насувається, що і слів немає, подвійно страшна вона тим, що ми сами її собі завоювали з Карпом та іншими.

- Спасибі вам, Петре Овдійовичу, - рушила Ганна.

- Що ви?! Що ви?! За що?.. Повбивати нас мало, молодице! Очі повипікати і руки повикручувати окаянним! – сказав гаряче услід їй учитель. – Як вівці вовкам, як півні лисицям, на підмови далися, знищивши сами себе! Прокленуть діти і онуки нас, якщо лишаться в живих!

По дорозі додому Ганна стріла валку саней, що скрипіли на морозі, закладені мішками зі збіжжям так, що коні ледь тягли її. На передніх санях у валці між мішками лицем наперед стояв портрет Сталіна і червоно майорів брудною ганчіркою прапор-стяг, а слідом ішли, риплячи валянками, виконавці-заготовачі в кожухах. Ганна, ставши на збочину в сніг, щоб дати дорогу валкарям, довго пила очима оті мішки зі збіжжям.

- Голодує, бачте, люд, а вони, розпроклята куркульня, хліб по ямах гноять, - сказав до неї,  ніби виправдовуючись, один із заготовачів, що геть відстав від валки.

Згодом невдалік, завернувши вулицею, Ганна побачила і подвір’я, в якому, видно, відкопали оті агенти ями, бо і шлях був увесь стоптаний тут, і двори повідкривані розхристано навстіж, і в обійстях, геть згарманованих, чулися зойки і плачі господарів, як на похоронах.

“Дійсно, завоювали ви це, окаянні, людям!” – згадалися їй слова учителя Жабка. Пригадала собі і звернення отамана Павла Скоропадського на Раді-з’їзді в Чигирині, куди міщан було зігнано козаками восени сімнадцятого року: “Думайте, на кого піднімають руку повстанці ваші, думайте, до чого те приведе ваш край і люд! Немає гіршого, як із хлопа пан стає!” З тими спогадами завернула вже й на стежку, що вела навпростець додому.

- Добрий день вам, дядьку Павле! Ходила в школу про допомогу дітям, та марно, - привітала Ганна Турика, що чекав її, сидячи на дровітні у дворі. – Щось сталося у вас? – заклопоталася, відкриваючи засуви дверей.

- Сталося, дочко! Пухнемо ми з бабою, - зірвався в старого голос до фальцету. – Знову були прокляті викачники і забрали все до різки і в хаті, і у дворі.

Ганна острашено зауважила, що геть поросле клоччям дідове лице мало землистий колір, під очима висіли капшуки, руки були в землі, на них проступали сині жили, пальці тремтіли. Той вигляд злякав її, зрозуміла, що дядько приречений, як не жилець на землі.

- Можу з вами поділитися трохи горохом і макухою, якою обдарував мене по путі вчитель, - почала вона надсипати в ганчірочку горох для нього і рубати сокирою макуху. - Ще принесу вам трохи сушки на вузвар,- заплакала в душі Ганна із жалю.

- Де тобі, добра душо, нам щось давати?- не відривав Турик від долу очей.- Не візьму, дочко, нічого, бо ми прожили своє, а в тебе ж кагал дітей.

- Випийте ось трохи супу та й дядині візьмете,- подала вона в горняті свій сніданок старому.

- Якою буде моя совість, дочко?- заплакав, стрясаючись в риданні, Турик.- І не намагайся, бо не візьму!- звівся він із лави, опираючись на патерицю.

- Де ж ваш Нестор, дядьку? Може б він чимось допоміг вам, немічним?

- Де? Бандитує в Холодному Яру, то й через нього обібрали. Тепер не навідується, бо засідці полюють на нього. В селі об’явили п’ять пудів хліба тому, хто видасть його, а це вже повідомили мене, що дадуть десять, як хтось викаже. Все пішло прахом у червонокозаків, як і в твого Карпа, окаянного. Все шукали спілки з пролетарями, а вони виявилися куди гіршими і нелюдішими від царя, - плакав, спершись на ціпка, старий стрясливо.

- Те, дядьку, правда, що Карпо окаянний, - розплакалася Ганна, ставлячи горня із наваром під челюсті. – Звільнили його, як запевняє вчитель мене, а додому не йде.

- А Тодосько ж де тепер? – шморгнув дід носом, переждавши.

- Був на Дніпрельстані, а тепер Шимон в Чигирині сказав мені, що і він у Холодному Яру. То, кажете, полюють на них? – відчула Ганна вину, що так рідко про них думає тепер.

- Полюють так, що і сказати про те немає слів, - пішов до порога дід. – Толку ж від того тепер ніякого, - почухав він зашийок. – Давай тут раду, Ганко, поки стачить сил у тебе, а про нас не думай. Ні-ні, нізащо не візьму! – відкараскувався старий від простягнутої йому Ганною макухи, плачучи і стрясаючись у риданні, підбивши на те і її.- Бувайте тут! – посунув він у двері, злякавши господиню приреченістю, розпукою і безвихіддю.

“То ж був яким господарем чоловік, а чим став на старості із-за проклятих!? – провела вона гостя за поріг, не бачучи за сльозами світу. – Таки, мабуть, правду казав Шимон про Тодося. Уб’ють і його в тому Яру неодмінно, адже їх повні села сюди наїхало бозна звідки. Не знатиму, де і коли те станеться, - заклала вона колодками двері, вертаючись у хату.

Ще ледь встигла Ганна випити оте горня навару, як у вікно постукали діти-школярі, геть