read-books.club » Фантастика » Lux perpetua 📚 - Українською

Читати книгу - "Lux perpetua"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Lux perpetua" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 135 136 137 ... 152
Перейти на сторінку:
крок, примружився.

— А ти все пакостиш, німчуку, — процідив він. — Ніц, йно пакостиш. Твої пакості мені надоїли, терпіти твоїх пакостей уже не можу. Геть з дороги, бо заб'ю!

— Відійди від ікони.

Федько не виказав свого наміру ні голосом, ні виразом обличчя. Ударив зненацька і блискавично, як змія. Рейневан уникнув удару, сам дивуючись швидкості своєї реакції. Схопив нахиленого князя за руку, штовхнув головою на борт возу, аж загуділо. Шарпнув до себе, розвернув — і з усієї сили заїхав у щелепу, одночасно вириваючи тесак з пальців. Відіпхнув, а тоді рубонув. Острозький завив, схопився за голову, з-під пальців потекла кров.

— У-у-у-у-о-о-о-а-а-а! — заревів він, коли упав. — Заби-и-ив! Baszom az anyat! Бий його, бий!

Першим кинувся Тлучимост, за ним брати Кондзьоли. Рейневан відігнав їх, вимахуючи тесаком. Тоді збоку накинувся Надобний, штурхнув мечем, поранивши Рейневана у стегно. Микошка Кондзьол підбіг і також штрикнув кинджалом, тим самим, яким здирав оздоби з ікони. Лезо ковзнуло по ребрах, але Рейневан скулився від болю. Прискочив Тлучимост, різонув ножем по чолу, по лінії волосся. Куропатва без розмаху всадив йому меч у плече, тієї ж миті Пелка зацідив орчиком у руку над ліктем, а тоді додав по крижах і в потилицю. Рейневанові потемніло в очах, тіло обм'якло. Він упав, схопившись за розбиту ікону і прикривши її собою. Відчув, як леза колють його і ріжуть, як на нього сипляться важкі удари і копняки. Кров заливала йому очі, по носі стікала в рот.

— Досить! — почув він крик Скірмунта. — Господи, таж досить! Таж оставте його нарешті!

— Айно, шкода часу, — сказав Куропатва. — Він і так тут здохне. Тікаєм. Замотайте чимось лоба Острозькому, на кульбаку його — і гайда!

— Гайда!

Затупотіли і стихли вдалині копита. Рейневан виблював. А потім згорнувся у позу ембріона.

Захмарилось. Почав мжити дрібний дощ.

«Біль.

Descendet sicut pluvia in vellus. Вона зійде, як дощ на траву, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів розцвіте справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від ріки аж до країв землі.

І так буде до кінця світу, бо це вона — Дух.

Біль минає».

З летаргії його вирвали крики та іржання коней, земля навколо застугоніла від ударів копит. Весь оббризканий болотом, Рейневан притиснув ікону до грудей, викривив лице у гримасі, щоби розкришити застиглу кров, що зліпила повіки, виплюнув згустки з рота. Спробував піднятися, але не зміг. Чув над собою голоси. Бачив вусаті обличчя, обладунки, руки в залізних зарукавниках і панцирних рукавицях. Рукавиці схопили його, стиснули, як кліщі, біль затьмарював очі. Він щулився і кулився від дотику, згинався й розпрямлявся у блювотних рефлексах, знову падав у прірву, летів униз.

Його залишили у спокої, він опритомнів. Знову почув іржання і храпання коней, багатьох коней. Чув голоси. Нелюдським зусиллям підняв голову.

Із сідла гнідого огира із золотистою упряжжю на нього дивився проникливим поглядом поставний товстощокий чоловік у соболиному ковпаку та в обшитій соболями шубі.

Краківський єпископ Збігнев Олесницький.

— Що з ним?

— Збили його, ваше достоїнство, — поспішив пояснити лицар у короткій туніці з гербом Побуг. — Здорово потовкли. Покололи, ножами порізали. Рана на рані… Не знати, чи й житиме…

— Певно, посварилися за поділ награбованого?

— Хто його зна, — стенув плечима Побуг. — Може бути, що він їм боронив… Нищити… Як ми його знайшли, то Богородицю держав, ледве-сьмо її з його пальців…

— Чому, — Збігнев Олесницький владно випростався в сідлі, - не наздоганяєте решту?

— Ми лишились, аби пильнувати чудесний образ… Тож-бо святиня…

— Вирушайте в погоню. Негайно!

— Слухаю, ваша достойносте.

Один із людей єпископа узяв коня за мундштук, другий притримав стремено і подав руку. Олесницький спішився, жестом наказав їм відійти. Потім підійшов. Повільно. Рейневан хотів піднятися, але поранена рука не слухалася. Він впав на траву, не зводячи з єпископа очей.

— Hodegetria, — Олесницький дивився не на нього, а на дошку ікони, — по-грецьки означає Провідниця. Та, що показує шлях. Я не знаю, чи тобі вона показала правильний шлях. І чи надихнула тебе. Тому що мене — так.

— Цей образ, — продовжив він, — вважають справжнім портретом Матері Божої. Це начебто твір першого іконописця, євангеліста Луки, намальований начебто на дошках зі столу Святого Сімейства. Це наділяє його надзвичайною чудотворністю і величезною цінністю як реліквії. І як символу. Символу світла віри і сили Хреста. Символу сили духу народу, його духовної єдності та його віри. Незламної віри, яка допоможе народові переплисти будь-який потоп і врятує його дух навіть і за найтяжчих часів.{65} Символи важливі. Дуже важливі. Мати Божа надихнула мене. Показала шлях, навчила, що робити. І не буде у Шльонську польської інтервенції. Припиниться польська допомога чеським єретикам. Закінчиться єретична індоктринація, гуситські міазми перестануть отруювати польські душі. Чеські гусити та їхні польські поплічники стануть зненавидженими й огидними. Для всіх поляків, від короля до найубогішого смерда. Їх ненавидітимуть як слуг антихриста. Бо тільки слуги антихриста підіймають святотатську руку на символи. І негідно їх калічать.

Єпископ нахилився, підняв із землі тесак Острозького.

— Цей гріх я беру на свою совість. Заради своєї віри і заради вітчизни. Заради Божого миру. Заради майбутнього. Ad maiorem Dei gloriam.

Не зважаючи на зойки Рейневана та його відчайдушні спроби підповзти і перешкодити, Збігнев Олесницький двічі вдарив тесаком по дошці образу. Двічі, сильно і глибоко. Через праву щоку Богородиці. Паралельно до лінії носа.

Рейневан перестав бачити. Впав у прірву.

Падав довго.

* * *

Отямився весь у бинтах, на гороховинні, на трясучому возі. Придорожній бузок пахнув так по-травневому, що якусь мить йому здавалося, що час повернув назад — або що все, прожите ним за останні два роки, було сном. Що зараз травень 1428 року, а його, пораненого, везуть до шпиталю в Олаві. Що Ютта, жива і любляча, чекає в монастирі кларисок у Білому Костелі.

Але це був не сон і не подорож назад у часі. На руках і ногах він мав кайдани. А солдати, які їхали поряд із возом, розмовляли по-польськи.

Він насилу піднявся на лікті — відчував, що все його тіло зболене і стягнуте швами. Побачив осяяний призахідним сонцем па горб. І кам'яний замок на його вершині, справжнє орлине гніздо, увінчане стовпом донжона.

— Куди… — він поборов сухість у горлі. — Куди ви мене… везете?

— Стули пельку! — гримнув один із солдатів ескорту. — Заборонено! Був наказ: як почне що балакати, обухом бити по зубах. Так що гляди мені!

— Облиш, — стримав його другий. — Зглянься. Він же

1 ... 135 136 137 ... 152
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Lux perpetua», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Lux perpetua"