Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Здурів! — ахнула Явдоха.

— Та щоб гіркий був! — наполягав Козак.

— Є ось червоний, стрючкуватий, — подавав єпіскоп. — Капсікум аннуум…

— Тертий?

— Авжеж!

— Сип сюди!

Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали., а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.

— Ще мені перцю! — волав Мамай.

— Є ось чорний, піпер нігрум.

— Тертий?

— Тертий.

— Давай лишень! Сип, сип, сип!

— Ось перець білий…

— Ке сюди! А де ж кайенський?

— Кайєнського, здається, в господі нема.

— Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко!

— Аж ось і цибуля.

— Оце стільки? Мало! Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!

I превелебний пан єпіскоп ніс йому тую сіль.

Він аж захекався від метушні.

Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.

Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…

Та метушня потроху вже вщухала.

Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.

— Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне й відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…

— Кайєнського? Нема ж…

— Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха.

— Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика.

— Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж…

— Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не стаз би на порозі архирейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.

21

— Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.

— Що там? — спитав владика.

— Там, ваше преосвященство…

— Кажи-бо швидше!

— Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що вже аж гула від вогню.

— Що сторожа?

— Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах.

— Ну? Ну?

— Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої…

— Ну?

— Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…

— Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архирей. — Кажи, що там таке?

— Вони зловили… — і ченчик загайливо переступнв іще на крок уперед.

— Кого зловили?

— Спіймали тобто…

— Кого ж?

— Тобто, я хочу сказати, злапали…

— Та кого ж?

— Взяли, тобто, в полон…

— Кого ж? Кого? Кого?

— Двох, превелебний мій пане.

— Кого двох?

— Німців.

— Ну?

— Рейтарів.

— Де ж вони їх застукали?

— Вони оце… — і забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.

— Та кажи ж!

— Оце вже ввечері…

— Ну? Ну?

— Прокрались до міста…

— I що ж вони?

— Аж ось… — і загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. — Ні, тут нема, — ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. — I тут нема… — і чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч — у штанях, сорочці, рясі й підряснику. — Де ж це він є? — мнихувато питав він сам себе. — Немає й тут…

— Що ти там шукаєш? — втрачаючи останній терпець, загорлав архирей.

— Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство.

— Що за папір, забаро ти чортова, прости господи?!

— Аж ось, — знайшовши, нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері…

— Далі!

— …Де в нас — церкви…

— Далі!

— Де собор…

— Ну?

— Де млини…

— Не дляйся!

— Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.

— Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник.

— Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас?

Куценький ченчик запитально поглянув на єпіскопа.

— Попитайте, — потвердив той.

— Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.

— Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, господи, на чорнім слові…

I всі замовкли знов.

Сиділи біля печі, голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу, хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом.

— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпіскоп.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.

Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь.

Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпіскопа зашарілось, наче од вітру та сонця.

На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?

Мамай думками залітав кудись далеко…

Та й усі вони, мовчавши там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.

Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, — він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.

Михайликова неня, хоч і думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї, — і, про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?

Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував над тим, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…

Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.

А владика… він думав чи не зразу про все,