Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Тож оце і є розповідь, повна розповідь про його листи і клопіт, якого вони завдали мені.

— Листів більше не було?

— Був ще один, але я не розкривала його. На конверті я написала «Повернути адресантові» і лишила у фойє, щоб листоноша забрав його.

— Бачиш? — сказала я Марії Реґіні. — Бачиш, що я думаю про його листи?

— А як щодо уроків танців?

— Він припинив ходити. Містер Андерсон поговорив із ним, і він припинив ходити. Можливо, йому навіть повернули гроші, я не знаю.

— Ви знайшли іншого вчителя для Марії Реґіни?

— Так, я знайшла іншого вчителя, жінку, викладача на пенсії. Це коштувало грошей, але що таке гроші, коли йдеться про майбутнє твоєї дитини?

— Тож це був кінець ваших стосунків із Кутзее?

— Так. Абсолютно.

— Ви ніколи не бачили його знову, ніколи не чули про нього?

— Я ніколи не бачила його. Я подбала, щоб і Марія Реґіна ніколи не бачила його. Він, може, й повнився романтичних дурниць, але був надто голландець, щоб бути відчайдушним. Коли він збагнув, що я серйозна, що я не граюся з ним у якусь любовну гру, він припинив переслідувати мене. Він дав нам спокій. Його велика пристрасть виявилася зрештою не такою вже великою. А може, він знайшов когось іншого, щоб кохати.

— Може. А може, й ні. Може, він зберігав ваш образ у своєму серці. Або своє уявлення про вас.

— Чому ви кажете про це?

[Тиша.]

— Що ж, можливо, зберігав. Адже ви вивчали його життя і краще знаєте його. Для деяких людей не має значення, кого вони кохають, поки вони кохають. Можливо, він був саме такий.

[Тиша.]

— Як ви в ретроспективі бачите цей увесь епізод? Ви ще досі сердиті на нього?

— Сердита? Ні. Я розумію, як такий самотній і дивакуватий молодик, як містер Кутзее, що цілісінькі дні читав давніх філософів і складав вірші, міг закохатися в Марію Реґіну, що була справжньою красунею і розбила багато сердець. Не так легко зрозуміти, що Марія Реґіна бачила в ньому, але тоді вона була молода і вразлива, а він лестив їй, спонукав її думати, що вона відрізняється від решти дівчат і має велике майбутнє.

Потім, коли вона привела його додому, і він побачив мене, я розумію, що він міг змінити свою думку й вирішив зробити мене своїм справжнім коханням. Я не стверджую, що я була дуже гарна, і я, звичайно, була вже немолода, але Марія Реґіна і я належали до одного типу: та сама будова, ті самі коси, ті самі темні очі. Та й більш практично, — еге ж? — кохати жінку, ніж кохати дитину. Більш практично, не так небезпечно.

Чого він хотів від мене, від жінки, яка не відповідала йому й не заохочувала його? Невже сподівався спати зі мною? Але яка насолода може бути для чоловіка спати з жінкою, що не хоче його? Адже справді, я не хотіла цього чоловіка, до якого не відчувала ніякої симпатії. І на що це було б схоже, якби я зійшлася з доньчиним учителем? Хіба я зберегла б це в таємниці? Безперечно, ні, перш за все від Марії Реґіни. Я б зганьбила себе перед своїми дітьми. Навіть якби я була з ним сама, я б думала: «Він бажає не мене, а Марію Реґіну, молоду, вродливу, але заборонену йому».

А можливо, те, чого він насправді хотів від нас обох, від матері і доньки, було лише його фантазією, тут я не можу сказати, не можу зазирнути йому в душу.

Пам’ятаю, в ті дні, як я була студенткою, в моді був екзистенціалізм, ми всі прагнули бути екзистенціалістами. Але, щоб довести, що ти екзистенціаліст, ти мала спершу довести, що ти розкута, що ти екстремістка. «Не визнавай ніяких обмежень! Будь вільною!» — ось що казали нам. Але як можна бути вільною, запитувала я себе, якщо коритися чиємусь наказові бути вільним?

Кутзее, думаю, був десь таким. Він настроїв свій дух, щоб бути екзистенціалістом і романтиком, жити розкуто. Біда в тому, що це не йшло з його душі, отже, він не знав як. Свобода, чуттєвість, еротична любов — це все було тільки ідеєю в його голові, а не поривом, закоріненим у тілі. Він не мав дару для цього. Він не був чуттєвою істотою. Хай там як, я підозрюю, що він потай прагнув, щоб жінка була холодна і далека.

— Ви кажете, що вирішили не читати його останнього листа. Ви коли-небудь шкодували про цей рішенець?

— Чого? Чого б я мала шкодувати?

— Бо Кутзее був письменник і вмів уживати слова. Що, яку тому непрочитаному листі були слова, які зворушили б вас або навіть змінили б ваші почуття до нього?

— Містере Вінсенте, у ваших очах Джон Кутзее — видатний письменник і герой, я визнаю це, бо чого б ви ще були тут, навіщо писали б свою книжку? Натомість для мене, — вибачте, що я кажу таке, але він небіжчик, тож я не можу образити його почуттів, — для мене він ніщо. Тепер ніщо й був ніщо, просто подразник, набридливий тип. Він був ніщо і його слова були ніщо. Бачу, ви невдоволені, бо я зображую його як дурня. І все-таки, як на мене, він справді був дурнем.

Щодо його листів: писання листів жінці не доводить, що ви кохаєте її. Цей чоловік кохав не мене, він кохав якесь уявлення про мене, якусь побудовану в своїй голові фантазію про латиноамериканську коханку. Я б хотіла, щоб він замість мене знайшов якусь письменницю, ще одну фантазерку, щоб закохатися в неї. Потім вони обоє могли б бути щасливі, щодня кохаючи свої уявлення одне про одного.

Ви думаєте, я жорстока, коли кажу таке, але ні, я просто практична людина. Коли доньчин учитель мови, абсолютний незнайомець, присилав мені листи, повні його ідей про те, ідей про се, про музику, хімію, філософію, янголів, богів і не знаю, про що там іще, сторінка за сторінкою, та ще й вірші, я не читала їх і не запам’ятовувала для майбутніх поколінь, я лише хотіла знати одну просту, практичну річ: що діється між цим