Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Але ж це велика сума... Вам не здається, що це помилка?

— Яка може бути помилка?

— Або ви неправильно прочитали цифри: може, там дві тисячі?

— Суму написано словами, а не цифрами: двадцять тисяч.

Я відчула себе людиною з середнім апетитом, що сіла сама до столу, де наставлено їжі принаймні на сто чоловік. Тим часом містер Ріверс підвівся й надів плаща.

— Якби не така буряна ніч, — мовив він, — я б вам прислав Анну до товариства, надто ви нещасні на вигляд, щоб залишати вас саму. Але Анна — стара жінка і не спроможна брести кучугурами, як я: у неї не такі довгі ноги. Отож я мушу залишити вас віч-на-віч з вашими прикростями. На добраніч!

Він уже взявся за клямку, аж враз мені сяйнула одна думка.

— Постривайте хвилинку! — гукнула я.

— Що таке?

— Мені цікаво знати, чому містер Бріґс написав про мене саме вам, звідки він міг про вас дізнатись або дійти думки, що ви, живучи в такій глушині, можете стати йому в пригоді.

— Адже я священик, — відповів він, — а до священика часто звертаються у всяких незвичайних справах.

І знов брязнула клямка.

— Е ні, ви мені цим нічого не пояснили! — вигукнула я; і справді, щось іще ховалось за невиразною відповіддю, яка, замість вдовольнити мою цікавість, іще дужче розпалила її. — Це надзвичайно дивна справа, — додала я, — і я мушу її з'ясувати до кінця.

— Нехай іншим разом, — промовив він, знов повертаючись до виходу.

— Ні, сьогодні, тільки сьогодні! — вигукнула я і заступила йому двері. Здавалось, він розгубився.

— Я вас таки не випущу, поки ви мені не розповісте всього до кінця! — сказала я.

— Може, не сьогодні?

— Ні, сьогодні, і тільки сьогодні.

— Хай вам краще розкажуть Діана та Мері.

Звісно, його відмовки розпалили мою цікавість понад усяку міру; я її мусила

вдовольнити, і то негайно, що й сказала йому.

— Але ж ви вже знаєте, що я несхитний чоловік і мене важко вмовити.

— А я несхитна жінка і не дам вам відкласти на потім.

— До того ж, — вів він далі, — я людина холодна — ніякий запал мене не бере.

— Зате я гаряча, а жар розтоплює лід. Он під тепла на вашому плащі розтав сніг; він наробив на підлозі повно калюж. Ви мені роботи додали, містере Ріверс, і якщо ви хочете спокутувати цю тяжку провину, то скажіть мені зараз те, що я хочу знати.

— Ну, гаразд, — мовив він. — Я поступаюсь — якщо і не перед вашим палким проханням, то перед вашою наполегливістю: вода й камінь довбе. А до того ж ви однаково дізнаєтесь — не тепер, то пізніше. Ваше ім'я Джейн Ейр?

— Так. Це вже ми з'ясували раніше.

— Ви, очевидно, ще не знаєте, що в нас із вами одне прізвище, що моє повне ім'я Сент Джон Ейр Ріверс?

— Звісно, ні. Тепер тільки я пригадую, що бачила між вашими ініціалами літеру «Е» на книжках, котрі ви давали мені читати, але я ніколи не питала, яке ім'я з неї починається. Ну, то що? А може...

Я затнулася, бо не могла допустити — вже не кажу вимовити вголос — думки, що нараз сяйнула мені в голові, вимальовувалась чимраз чіткіше і за якусь мить зробилася цілком правдоподібною. Обставини на диво збігалися, пасували одна до одної, в'язалися в одне ціле; окремі ланки складалися в рівний ланцюг — кожне кільце було на місці, все чудово трималося купи. Я вже здогадалась, як стояла справа, перше ніж Сент Джон мовив бодай слово. Однак, не сподіваючись од читача такої здогадливості, я мушу переказати Сент Джонове пояснення.

— Прізвище моєї матері було Ейр, вона мала двох братів — один, священик, одружився з міс Джейн Рід із Ґейтсхеда, а другий, Джон Ейр, есквайр, комерсант, доживав свої останні дні в Фуншалі на острові Мадейрі. Містер Бріґс, повірник містера Ейра, сповістив нас у серпні цього року про дядькову смерть та про те, що той одписав усе своє майно сироті, доньці свого брата-священика, обминувши нас через свою сварку з нашим батьком, якої так і не зміг забути. А через кілька тижнів написав другого листа, де повідомляв, що спадкоємиця десь поділась і запитував, чи нам нічого про неї не відомо. Ім'я, випадково написане на аркуші паперу, дало мені змогу знайти її. Решту ви знаєте самі.

Він хотів іти, але я прихилилась спиною до дверей.

— Дайте-но я скажу своє слово, — мовила я. — Дозвольте мені звести дух і якусь хвилину подумати.

Я вмовкла. Він стояв переді мною, тримаючи капелюха в руці, досить спокійний на вигляд.

— Ваша мати доводилася сестрою моєму батькові? — знов почала я.

— Так.

— А мені, виходить, тіткою? Він повагом кивнув.

— І мій дядько Джон був вашим дядьком Джоном? Ви, Діана й Мері — діти його сестри, а я донька його брата?

— Безперечно.

— То, виходить, ви троє доводитесь мені двоюрідними братом і сестрами: ми рідня, в нас одна кров?

— Виходить, що так.

Я дивилась на нього. Отже, я знайшла брата, яким могла пишатись, якого могла любити, і двох сестер з такими прикметами, що коли я ще мала їх за чужих, то вже й тоді перейнялася до них щирою любов'ю і захопленням. Двоє дівчат, яких я, — вклякнувши на мокрій землі й зазираючи в низеньке, ґратчасте віконце до кухні в Мургаусі, — споглядала з гірким, змішаним почуттям цікавості й розпуки, доводились мені близькою ріднею, а молодий, статечний джентльмен, який знайшов мене ледь живою на порозі свого дому, був мій родич. Яка щаслива знахідка для нещасної, самітної дівчини! Оце воістину багатство! Душевне багатство, скарбниця чистих щирих почувань! Оце справді дар, щирий, життєдайний, радісний, не те, що важке золото, — воно хоч яке цінне й бажане, а все ж лишається холодним гнітючим металом. З несподіваної радості я аж у долоні заплескала — серце моє мало не вискакувало з грудей, все тіло трепетало зі щастя.

— О, яка я рада! Яка рада! — вигукнула я. Сент Джон усміхнувся.

— А хіба я вам не казав, що ви, нехтуючи головним, ганяєтесь за дрібницями? — спитав він.