Читати книгу - "Горить свіча"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Очі у хлопців загорілися.
— От би і нам так! — вигукнув Кирик. — Поскубти поганих!
Добриня розповів про загибель загону хана Бачмана.
— Ну й що! — не погодився Кирик. — Треба бути обачливішими! Нападати таємно, з засади! Обминати крупні загони! І головне — розумно замітати сліди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна!
Коли сонце звернуло з обіду, показалася Лисівка. Добриня глянув — і охнув. На місці святої обителі — купи золи, порослі бур'янами. Ні церкви, ні монастирських келій — все згоріло дотла!
— Оце моє село! — глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.
Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.
Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.
— Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?
Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.
Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів'ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.
Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.
І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев'язаній у стані шнурком. Через плече — коромисло, на коромислі — дерев'яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.
Ганночка!
Він її впізнав відразу. Крикнув:
— Сестронько! Ганночко!
Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.
— Добрику! Братоньку-у! — і, мов біла чайка, метнулася назустріч.
Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози. Під'їхали челядники.
— Це моя сестра, — коротко пояснив їм Добриня, а їй: — А це мої товариші.
— То ходімо ж до нас, — поспішила Ганночка. — Там Кузьма… Там діти…
І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був і хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.
Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев'яною кописткою, а біля його ніг вепсталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.
Побачивши Добриню, що в супроводі Ганночки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.
— Добрине! Брате! Живий!
Він був великий, чорний, лахматий, мов ведмідь. На голові не чуб, а справжнє вороняче гніздо, І голос його гучний рокотав на всю долину, і сила в нього була ведмежа — її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.
Вони почоломкалися тричі — навхрест.
І перший рушив до вогню.
Хлоп'ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.
Добриня присів перед старшим, притягнув до себе.
Миланин! Василів!
— Ти впізнав мене, Добрику?
— Впізнав, — тихо відповіло хлоп'я.
— А хто ж я?
— Вуйко Доблиня!
— А маму ж твою як звати?
— Ганночкою, — ще тихше відповів хлопчик.
Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:
— Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!
— Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! — прошепотів Добриня.
Тепер стрепенулася Ганночка.
— То вона жива?
— Жива. В неволі. Має там сім'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..
— Бідна, бідна!.. — схлипнула Ганночка. — Яка доля!
— А як же ти врятувала цих горобенят? — кивнув на хлоп'ят Добриня. — Як вони вижили?
— Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші…
— Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?
— Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям… Це їх і врятувало… А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму — наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!
— Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?
— Де ж там селитися? Одні головешки та трупи… От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла, — ось так і живемо…
— Скільки ж вас урятувалося?
— Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі… Сім'ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів… Чужих дітей брали…
Добриня схвально похитав головою.
— Це добре… І як же ви назвали це нове село?
— А так, як ти й сказав, — Новосілками.
— І це добре, — погодився Добриня. — Хоча Калиновий Кут — краще.
Тут почувся голос Кузьми:
— До вечері! До вечері, дорогі гості!
Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулося, як смеркло.
— Е-е, — завважив Кузьма, — та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно…
Він безпорадно шкріб своє вороняче гніздо.
Добриня ударив його по плечу.
— Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останні роки? Що може бути краще для спання, як копиця сіна під зоряним небом! Та ще й на березі рідного Ірпеня! Якщо дозволиш, звичайно…
— А чому б ні? — зрадів Кузьма, — Он там, за стогом, у закутку, ніщо вам не заважатиме — спіть хоч до півдня! Постеліть сіна та й вкладайтеся!
Сіно було м'яке, пахуче, ніч тепла, зоряна, — ось так, під жаб'яче квакання, що глухо долітало з річки, хлопці й поснули.
Прокинулися від тривожного жіночого крику:
— Рятуйте! Рятуйте!
То був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горить свіча», після закриття браузера.