Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

Управо від них Красне, уліво — Золочів. Все опановане ворогом. Із Золочева й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерія.

Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробойову групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки — по три, чотири чоловіки — моталися дорогами, але, побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами півпритомний:

— Йолопи! Щури чортові!!

— А може ж, то большевики й лякаються нас, — посміхався Петро.

— Все одно йолопи! — настоював на своєму Роман. — Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх ув очі! — і стискав автомата.

Одна група з шести обідраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всі в уніформі їхньої дивізії, але без відзнак, і без «левиків», і без зброї, і без шоломів. Побачили Петра й Романа й хотіли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман:

— Здорово, молодці! — гаркнув він на московський солдатський манір, але з явним глумом і жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що він і Петро не спороли в себе ані «левиків», ані інших відзнак. — Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це ваші відзнаки, хлопці?.. Чи, може, в полон націлились?

— Та ні, та ми… та той… — затикалися декотрі. Інші мовчали. — Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог…

— Стріляти ворога треба, гад! — аж затрепетав Роман. — Чув, чортів сину?!

— Ну, ну, чого репетуєш!.. Пішли, хлопці, далі…

— Стій, — промовив Петро спокійно, й примирливо, й з ноткою гіркої усмішки. — Стій. Куди ви, хлопці?

— Туди, куди й ви.

— Ну, то давайте разом… На прорив.

— Е, не вийде… Треба тишком–нишком, непомітно…

Петро засміявся.

— А послухай лиш! — І повів рукою по обріях, що клекотали густим клекотом в усіх сторонах. — Миша не пробіжить.

— Пробіжить… — І це «пробіжить» було сказане таким голосом, що від нього оскома повставала, як від кислої кислиці.

— Ні, — сказав Петро. — Погана ваша тактика, хлопці. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бігти, треба боєм іти.

— Годі! Досить ваших боїв! Нахлистались! — загомоніли хлопці гістеричними голосами. — Тепер ми самі, ми без вас… Ми мишею шасть–шасть… Зрештою, ми мирні люди, ми беззбройні…

— А–а–а, — протяг Роман. — Вони, сучі сини, повикидали зброю. Бач! Вони «мирні люди»! Хай ідуть до чорта! — і одвернувся зі сльозами безсилого гніву а чи відчаю на очах.

Петро мовчки уступив з дороги, і група швидко шаснула повз нього, подалася на захід підтюпцем і канула в присмерку.

— Щасливої дороги, браття!

Зітхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому боліла. Рана гноїлася, зуділа немилосердно, гній стікав потроху з–під марлі поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втім, Аллах із ним. Петро махнув рукою байдуже. І промовив уголос саркастично, причім сам не впізнав свого голосу, так він басив від гарячки:

— Мабуть, не буде діла… Сідай, Романе, сідай, мрійнику мій, сідай, мій дурнику синьоокий, закуримо.

XVII

Вони закурили, вишкрябавши з кишень всі рештки тютюну, не тютюну, а потерті разом із сміттям.

Швидко сутеніло. В міру того як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всіх кінцях. Замерехтіли разки трасуючих куль то там, то там. Запалахкотіли освітлювальні ракети на півдні й на заході. Забили вогненні водограї управо — десь, мабуть, над Бузьком і вліво над Золочевом. Заморгали мовчазні блискавиці від далеких розривів бомб і гарматнів у ріжних кінцях. І так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомін і тупіт ніг — то пустилися бігти людські товпища з усіх сторін, повихоплювавшись зі своїх денних сховищ. Вони бігли більше навпростець, без доріг і стежок, по витолочених житах і пшеницях, попід гайками й перелісками, ярками й переярками… Як дикі істоти. Піди налови з них бойову групу!

З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то все рештки їхньої дивізії. Лише зрідка чулася німецька мова з імли.

Ні, видно, не судилося Петрові й Романові зорганізувати відділ і вирватися з цієї пастки. У можливість вирватися поодинці вони не вірили. І через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще їсти тую землю — тут чи трохи далі. Яка ж ріжниця, якщо вмирати.

Одначе вони встали й теж пішли. Але пішли не на південь і не на захід, а так, навскоси, пішли помалу, все надіючись надибати якусь організовану групу. А вже як зневіра остаточно опанувала їх, вони несподівано знайшли те, чого шукали. В темряві почувся гомін і сміх — бадьорий, веселий, безтурботний сміх. Хлопці нашорошились і взяли автомати на поготівлю. Постояли, дослухаючись… Над шляхом сиділа група людей, вони курили й про щось гомоніли. З мови видавалося, що то ніби свої, а в той же час ніби й не свої, забагато російських словечок вроді «да», «канєшно», «дайош». Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не підійшли щільно до тих, що гомоніли, а підійшовши, сіли з ними поруч на канаві і аж самі здивувалися, що на них ніхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволі, розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свій власний голос оповідач, розповідав про Броди, де він «собственною персоною» був. Розповідав доброю, ядерною українською мовою, лише іноді ввертав іронічно поковеркані російські або німецькі словечка, як–от: «шпрехав», «трінкав», «гози», з чого наші хлопці зробили вже твердий висновок, що це свої, дивізійники, і відітхнули відпружено. А оповідач розгортав картину нічного бою в Бродах. Він говорив про жаскі речі спокійно–спокійно, ніби про оранку на зяб, але саме тому його оповідання й було цікавим, епічним… їх туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, і от вони були в тім бою, і він теж. І видерся. І от тепер оповідає.