Читати книгу - "Дотик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Александр слухав лише наполовину, а друга половина його свідомості тим часом намагалася знайти спосіб обійти обіцянку, яку він дав Джейд.
— А що, як послати Анну не до психлікарні, а до якогось надійного приватного будинку? Її наглядачами мусять бути жінки — з огляду на О’Доннела. Достатньо велике місце з парком, де вона могла б вільно гуляти і гратися, місце, яке б чимось нагадувало їй домівку? Нелл, чи зможе Анна нас забути? Чи зможе полюбити хоча б одну зі своїх наглядачок?
— Мені більше подобається цей варіант, аніж психлікарня, тату. І не сподобається, коли ми залишимо її тут. Якби ти знайшов підходящий будинок в Сіднеї, я би змогла контролювати догляд за нею.
— Контролювати догляд? — стурбовано спитала Елізабет.
Нелл глянула на матір поглядом свого батька.
— Так, мамо, за її доглядом доведеться влаштувати контроль. Люди бувають нечесними, особливо ті, які займаються доглядом за беззахисними. Вони неминуче стають жертвами дрібних жорстокостей та безцільної нелюдськості. Не питай, звідки я це знаю, просто я знаю — і все. Тому я контролюватиму той будинок: несподівано з’являтимуся там, шукатиму слідів побоїв, дивитимуся, чи тримають її в чистоті, і все таке.
— Це зв’яже тебе по руках та ногах, — пробурмотів Александр.
— Тату, мені вже давно час зробити щось для Анни. Досі це доводилося робити мамі.
— У мене були добрі помічниці, — сказала Елізабет, налаштована бути справедливою. — Уявляєш, що б то було, якби мені не надавали допомоги? У Кінросі є сім’я зі схожою проблемою.
— Так, але без такої додаткової проблеми, як Доллі. Та дівчина — каліка. У неї заяча губа, вовча паща, вона мала на зріст, — сказала Нелл.
— Звідки ти все це знаєш? — отетеріло спитав Александр.
— Я не раз бачила її, коли тут жила, тату. І вона мене зацікавила. Але вона й близько не проживе стільки, скільки може прожити Анна.
— І це — велике благо, — зауважив Александр.
— Але не для її матері! — різко втрутилася в розмову Елізабет. — І не для її братів та сестер. Бо вони люблять її.
Через тиждень Анна зламала Доллі руку і напала на Півонію, коли та спробувала врятувати настрашене дитя. Поки усмиряли Анну, яка оскаженіло відбивалася, поки забирали в неї — назавжди — дитя, якось умить ні в кого не лишилося до неї ані жалості, ані співчуття. До того часу, поки мало бути знайдене альтернативне приміщення у Сіднеї, Анну помістили в номер для гостей з маленьким фойє, яке можна було замкнути окремо від самих кімнат. Вікна довелося заґратувати, бо приміщення знаходилося на першому поверсі.
Александр та Нелл поквапилися до Сіднея шукати підходящий будинок, і у Нелл виникла ідеальна можливість висунути батьку свої пропозиції під час подорожі.
— Гадаю, — почала вона, — що зрештою нам доведеться спорудити будинок, тату. Майже неможливо знайти споруду з внутрішнім двором, тож Донні Вілкінс зможе нам такий будинок спроектувати. І все залишиться у нашому родинному колі, щоб публіка менше знала про Анну.
— Продовжуй, я слухаю, — мовив Александр, споглядаючи дочку зі змішаним почуттям здивування та скептицизму.
— У Драмойні та Розелі є великі ділянки землі, що доходять аж до гавані; я чула, що вони продаватимуться, бо настали важкі часи. Багато чоловіків, які могли дозволити собі особняки на дорогих ділянках, тепер оголошують себе банкротами, бо банки лопаються ліворуч, праворуч і в центрі. У «Апокаліпсису» теж погані справи, тату?
— Ні, Нелл, і ніколи не будуть.
Вона з полегшенням зітхнула:
— Тоді все гаразд. Я правильно мислю — земля біля бухти завжди буде гарним капіталовкладенням?
— Так, правильно.
— Тож коли ти купиш одну-дві ділянки у банкротів, ти не будеш у великому збитку?
— Ні, не буду. Але навіщо зациклюватися на гавані, коли у Воклюз та Пойнт-Пайпер можна за безцінь купити розкішний особняк?
— То фешенебельні та претензійні передмістя, тату, а люди з претензіями — вони сміховинні.
— Сподіваюся, ти нас не вважаєш претензійними?
— Люди з претензіями не обмежують себе усамітненими місцями на кшталт Кінроса, вони полюбляють бути якомога ближче до членів королівської родини чи до губернаторів. Набивати собі ціну, — пояснила Нелл, вживши новомодний вислів.
— А хто ж тоді ми такі, якщо ми не маємо сміховинних претензій і не набиваємо собі ціну?
— До огидності багаті люди, — серйозно відповіла вона. — Просто до огидності багаті люди.
— О Господи милосердний! Тому я мушу купити величезні ділянки землі з особняками в нудних передмістях типу Розель?
— Саме тому! — просіяла Нелл.
— Що ж, досить непогана ідея, — зауважив Александр, — за винятком одного. Тобі буде важко їздити з району Гліб до району Розель, щоб контролювати Анну.
— Та я іще й не думала про те, щоб помістити її де-небудь у Розелі, — заспокійливо відказала Нелл. — То буде пізніше, коли той особняк може стати осердям нового шпиталю. Не притулку для психічно хворих, а шпиталю. Де працюватимуть над тим, щоб винайти ліки для розумово хворих.
Александр зсунув брови, але задумливо, а не осудливо.
— Куди ти хилиш, Нелл, мені цікаво знати? Шукаєш спосіб, як витратити на філантропію мої огидні гроші?
— Та ні, не зовсім. Це більше стосується… ну…
— Давай, скинь камінь з душі, дівчино!
Нелл ковтнула слину, прокашлялася і безоглядно кинулася в невідомість.
— Татку, я не хочу продовжувати навчання на інженерному факультеті. Я хочу перейти на медичний.
— Медичний… І давно ти це вирішила?
— Точно не знаю — і це правда, — повільно відповіла вона. — Розумієш, це бажання завжди жило в мені, ще тоді, коли я розрізала своїх ляльок і робила для них штучні внутрішні органи. Але я ніколи не думала, що мені це вдасться, бо медичний факультет залишався єдиним, куди не пускали жінок. Але тепер на цей факультет стали приймати жінок — і вони туди просто юрмою пруть!
Александр не стримався і розсміявся.
— І скільки ж студенток у цій юрмі? — спитав він, витираючи очі.
— Чотири чи п’ять, — відповіла Нелл і теж розсміялася.
— А скільки там чоловіків-студентів?
— Близько сотні.
— На інженерному тобі довелося набагато важче, бо ти там була одна, і ти вистояла.
— Я вже звикла бути жінкою в чоловічому світі. — Вагон сіпнуло і хитнуло. — Якщо чесно, то я більше боюся, чи вдасться мені знайти спільну мову з отими студентками, аніж зі студентами.
Потяг в’їжджав до Літгоу, уповільнюючи хід; десь хвилин зо п’ять вони сиділи одне проти одного, не кажучи ні слова, Нелл — у болісному очікуванні, Александр — у роздумах.
— Ми ще ніколи не говорили про тебе та твої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дотик», після закриття браузера.