Читати книгу - "Природа всіх речей"

Піднявшись на кроків п’ятдесят, вони дійшли до гребеня. А відтак увійшли в густу смугу джунглів, видираючись крутим схилом, порослим вологими коренями й ліанами. Після кількох тижнів у товаристві ватаги Гіро Алма була готова до затяжних походів й витривала, мов шотландський поні, однак той підйом був направду небезпечний. На мокрому листі під ногами можна було легко посковзнутися, і навіть босоніж було важко намацати опору. Алма втомилася. Стежка давно закінчилась. Вона не розуміла, як Завтра Вранці знає, куди йти.

— Йдіть обережно, — кинув він через плече. — C’est glissant.

Він, мабуть, теж втомився, бо навіть не помітив, що тільки-що звернувся до неї французькою. Вона не знала, що він розмовляє французькою. Що ще він знає? Алма була вражена. Непогано, як для сироти.

Вони вийшли на трохи пологішу ділянку й тепер ішли вздовж струмка. За якийсь час у далині почувся приглушений гуркіт. Спочатку не було видно, що то за шум, але незабаром вони обігнули виступ у скелі й побачили водоспад футів із сімдесят заввишки — стрічка білосніжної піни з гуркотом спадала у збурене озеро. Сила, з якою вода лилась униз, здіймала пориви вітру, що їх огортала імла, витворюючи блідих примар. Алма хотіла зупинитись, але водоспад був не тим місцем, куди прямував Завтра Вранці. Він нахилився до неї, щоб гуркіт води не заглушив його слів, показав пальцем на небо й крикнув:

— А тепер знову вгору.

Вони повільно видерлися вгору попри водоспад. Дуже скоро Алма змокла до нитки. Вона хапалася за більші кущики подорожника й бамбукові стебла й молилася, щоб не висмикнути їх випадково зі землі. Біля верхівки водоспаду виднівся порослий високою травою горбок із гладеньким камінням і грудою валунів. Алма подумала, що це, мабуть, і є те плоскогір’я, про яке він говорив — їхнє місце призначення — хоч їй було незрозуміло, що в ньому такого особливого. Завтра Вранці підійшов до найбільшої брили — Алма пішла слідом за ним. А там виявився вхід до маленької печери — так акуратно висіченої в скелі, наче кімната в будинку; кожна стіна мала футів вісім заввишки. У печері було прохолодно й тихо і пахло сирістю й землею. Долівка була вкрита — щільно, наче килимом — найрозкішнішою ковдрою з моху, яку Алма Віттекер бачила в своєму житті.

Печера була не просто вкрита мохом — він пронизував її наскрізь. Не просто зелена — зеленюща. Її зелень була така яскрава, що цей колір, здавалось, от-от закричить, вирвавшись зі світу зорових образів до світу звуків. Мох скидався на товсту, живу шкіру, що обертала кожен камінь на міфічного, сплячого звіра. Неймовірно, але найглибші закутки печери виблискували найяскравіше, всіяні самоцвітами світляного моху Schistotega pennata — від побаченого Алмі перехопило подих.

Schistotega pennata або ж самосвітний мох — найрідкісніший печерний мох, штучний смарагд, що зблискує, мов кошаче око, у вічних сутінках геологічного мороку, неземна блискуча рослина, яка — варто на неї потрапити найтоншому промінцеві світла — сяятиме вічно, геніальний спритник, чиї блискітливі вічка ошукали впродовж століть сотні мандрівників, котрі вірили, що натрапили на прихований скарб. Але для Алми це й був справжній скарб, дивовижніший за всяке золото, бо він огортав цілу печеру надприродним, мерехтливим, смарагдовим світлом, який досі вона бачила тільки в мініатюрі, у стеблинках моху, побачених крізь мікроскоп…І от тепер вона стояла серед цілої гущі.

Від краси, яку вона побачила, щойно ввійшовши в цю чудесну печеру, їй відразу захотілось заплющити очі. Її було несила стерпіти. Алмі здалося, що вона не має права бачити це видовище без дозволу, без якогось релігійного розрішення. Вона не заслуговувала такого. Заплющивши очі, Алма відітхнула й переконала себе, що це їй примарилось. Але коли насмілилась розплющити повіки, печера нікуди не зникла. Вона була така прекрасна, що їй аж руки звело від бажання торкнутися до неї. Вона ще ніколи не жадала дотулитися до чогось так сильно, як тепер — до миготливого покрову з моху, їй кортіло зануритись у нього з головою. І тієї ж миті — ще стоячи посеред печери — вона вже почала за нею сумувати. І знала, що сумуватиме до кінця своїх днів.

— Емброз завжди казав, що вам тут сподобається, — промовив Завтра Вранці.

І після цих слів Алма нарешті розплакалась. Вона ридала гірко й безгучно — не в силах навіть схлипувати — а її обличчя скривилося від горя. У неї всередині щось розбилося, поранивши осколками серце й легені. Вона впала в обійми Завтра Вранці так, як застрелений воїн падає на руки свого товариша. Той не дав їй упасти на землю. Алма трусилася як скелет. Нестримно ридала. Вона так міцно до нього притулилася, що поламала б йому ребра, якби він був худорлявіший. Їй хотілося протиснутися крізь нього й вийти з другого боку — або, ще краще, щоб він знищив її, поглинув своїми нутрощами, стер, заперечив її існування.

Охоплена горем, вона спочатку цього не відчула, але пізніше помітила, що й він теж плакав — сльози тихо стікали його обличчям. Вона тримала його, так само, як він — її. Так і стояли вони, обійнявшись, у порослій мохом печері й виплакували його ім’я.

Емброз, ридали вони. Емброз.

Він більше ніколи до них не повернеться.

Врешті-решт вони, мов зрубані дерева, впали на землю. Одежа намокла, зуби цокотіли від холоду й втоми. Не кажучи ні слова й без найменшого зніяковіння Завтра Вранці й Алма скинули з себе мокрий одяг. Це слід було зробити, інакше вони б застудилися й померли. Тепер вони лежали не тільки виснажені й мокрі, а ще й голі. Лежали на моху й розглядали одне одного. Не оцінювали одне одного. Не спокушали. Завтра Вранці мав вродливе тіло — але це було й так очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо. Тіло Алми Віттекер було негарне — і це теж було очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо.

Вона взяла його за руку. Як дитя поклала його пальці собі до рота. Він дозволив їй. Не відсахнувся від неї. Тоді вона торкнулася його прутня — крайню плоть йому ще в дитинстві, як і всім хлопчикам на Таїті, обрізали акулячим зубом. Вона відчула потребу торкнутися його найсокровеннішого місця — він був єдиним, хто торкався Емброза. Алма не питала в Завтра Вранці дозволу на цей доторк; він мовчки дозволив його сам. Вони порозумілися без слів. Алма провела пальцями по його кремезному, теплому тілу, а тоді обхопила його прутня вустами.

Вона