Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хвала тобі, Боже, за превелику ласку! — вигукнув невольник.— Нема в світі більшої радості, так я гадаю, як одзискати втрачену волю.
— Між іншим,— сказав ізнов той шляхтич,— я теж знаю братові сонети.
— То нехай же вашець їх і продекламує,— запропонував невольник,— певне, воно краще вийде, ніж у мене.
— А чом же й ні,— погодився шляхтич.— Слухайте ж той, що про Голету:
РОЗДІЛ XL,
де продовжується невольникова історія
СОНЕТ
Блаженні душі, ви, що тіло тлінне
Лишили ради праведного діла
І з долу вознеслися просвітліло
В високе небо, чисте і промінне;
Ви, що являли мужній дух незмінно
І яросно змагались міццю тіла,
Аж ваша кров і вража кров збагрила
Піщані береги і море пінне;
Не дух, а подих перше зрадив вас,
Бійців, що навісний ворожий сказ,
Вмираючи, перемагали, вперті,
Та вас підніс дочасний ваш загин
До осяйних, немеркнучих вершин
Земної слави й вічного безсмертя [255]
— Вірно, це і є той самий сонет,— сказав невольник. і
— А про фортецю,— вів далі шляхтич,— ось як було написано, коли не зраджує мене пам'ять:
СОНЕТ
Від пустирів сплюндрованого краю,
Від веж кріпких, поглинутих вогнем,
Три тисячі одважних душ живцем
Піднеслися в ясну обитель раю.
В нерівній прі не знаючи відчаю,
Був кожен з них нескореним бійцем,
З останніх сил орудував мечем,
Щоб подолати зловорожу зграю.
Зазнала на віку земля стара
Багато лиха всякого й добра —
У неї згадок незчисленна сила;
Та ще ніколи з падолів своїх
Не слала в небо душ таких святих
І тіл таких незламних не носила.
Сонети припали слухачам до смаку; невольник же, врадуваний добрими вістями про свого товариша, розповідав свою історію далі.
...Отож як упала Голета й нова фортеця з нею, турки вирішили розруйнувати Голету дощенту (бо в новій фортеці не було вже, власне, чого зносити) і, щоб усе те швидше й легше спроворити, підвели з трьох сторін підкопи, але так і не змогли висадити в повітря старої мурівлі, що здавалась найменш міцною; зате нові укріплення, збудовані "ченчиком", вірніше, те, що від них залишилось після облоги, гряхнуло додолу заіграшки. Переможний турецький флот з тріумфом повернувся до Стамбула, а кілька місяців по тому помер хазяїн мій Улудж-Алі, якого прозивали Улудж-Алі Фарташ, що по-турецьки означає "Шолудивий потурнак", бо такий він і був насправді: у турків, бачите, дають людям прізвище за гандж який-небудь або. навпаки, за хороші якості, бо в них є тільки чотири родові ймення для тих, хто походить із оттоманської династії, а решта, як я вже сказав, прозивається чи то за вадою якоюсь тілесною, чи за душевними достой-ностями. Отой самий Шолудивий чотирнадцять років був весляром-невольником на султанській галері; вже як минуло йому тридцять чотири, якийсь турок дав йому ляпаса, і з тої досади та з жадоби помсти він поламав свою віру й побусурманився. Був такий хоробрий і завзятий, що не потребував навіть звичних хитрощів та підлих інтриг, аби доскочити султанської ласки, і високо пішов — став алжірським деєм, а згодом капудан-башею, себто третім найвищим достойником у царстві. Родом був калабрієць, мав добре серце і до невольників своїх по-людськи ставився, а їх у нього було аж три тисячі. По його смерті тих невольників розділено, як він у тестаменті списав: частина припала султанові (бо він у них є спадкоємцем по вмерлому підданцю [256] нарівні з його синами), а решта його рукодайним слугам, що теж були з християнських недовірків.
Я припав венецькому потурнакові, якого Улудж-Алі захопив у полон, як він іще матрощуком на кораблі плавав, і дуже його влюбив, найдужче з-поміж усіх молодиків. Але то вже був перекинчик лютий та жорстокий, другого такого чи ще де й знайдеш. Звався Гассан-Ага, доскочив уже незліченного скарбу і став нарешті алжірським деєм. 3>ним же то я й поїхав із Стамбула, радіючи, що все-таки ближче буду до Гишпанії; хоть і не думав я нікому писати про свою лиху годину, та сподівався, що в Алжірі мені краще фортуна послужить, аніж у Стамбулі, де я на тисячу способів брався, як би втекти, та все пусто-дурно. Тут же я думав добрати іншого якогось способу і доп'ясти таки свого, бо ніколи не покидала мене надія на волю. Задумаю, було, щось одно, лаштуюся, стараюся, аж гульк — усе зірветься, та я не знижаюсь духом, ізнов щось мудрую, ізнов якусь надію в серці голублю — хоч яка вона хирна й марна, а не дасть чоловікові вмерти.
Такою от надією і жив я в своїй хурдизі, що турки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)», після закриття браузера.