Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Воєвода Ромодановський, дізнавшись про удачу під Аджамкою, прислав Сіркові в листі прохання від себе і князя Петра Скурати, щоб за султанового радника Куббе-Алти-пашу та вісьмох от-аг чи й решту полонених спаґіїв Січ виміняла їхніх синів Андрія й Олександра. Воєвода також докоряв Сіркові за те, що Запороги вчинили домову з очаківцями й ханом, пустивши орду на свої пасовиська. Сірко цілу добу обдумував відповідь Ромодановському. По-перше, він зрозумів, що воєвода має в Коші значкового-дознавача, по-друге, думав над тим, як досягти обміну Андрія й Олександра, а по-третє, був обурений, що Ромодановський втручається у справи Січі.

«Хвороба у тебе, пане воєводо, до кермування нами, вільними козаками,— продиктував він писареві Андрієві Яковлі відповідь другого дня.— Наша домова протяжна лише до Святого архістратига Михайла, а вчинили ми її, бо в Орди погоріли трави й гинуть коні, та й за те ми ще маємо вільний прохід по сіль і для іншого промислу. Хай те тебе більше не пече, бо ви — самі по собі, а ми — самі по собі! А синів ваших спробую обміняти, хоч ти й не вартий того, бо власноручно й самочинно закатував мою куму Явдоху Дзиковську і разом із самовибраним гетьманом твоїм просив царя скатувати й мене. Та що тобі, мосьпане, гідність і шляхетність?! Ти взавтра й блазня Самойловича, як корисник корнсника, відпровадиш до Сибіру».

Пастівна домова Січі з ханом не на жарт лякала і Самойловича, і Ромодановського, і Посольський приказ, та й самого царя як небезпечна, бо по розгромі турчинів під Аджамкою, як стало відомо, Сірко зустрівся з ханом Селім-Гіреєм на помежжі і мав перемову без свідків. Посольський приказ і цар попередили Самойловича не чинити Запорогам і Дорошенкові перешкод у промислах, не ображати листами і через слів, найпаче кошового Сірка, а цар навіть збільшив свої ясачні датки-пожалування Кошеві. Батуринський гетьман зрозумів, що його престиж у даний час менший, аніж Сірків, а Ромодановський визнав і допускав зі страхом, що Сірко може тепер домогтися від царя сатисфакції за Явдоху Дзиковську та побратима Якова Гирю-Сірка, забитого Самойловичевими гайдуками по його повелінню. Лякало його й те, що він таємно забив і мереф'янського сотника Романа Сірченка, сина кошового, і те якось виясниться. Йому і без того була більмом у оці подарована царем Січі, а насправді Сіркові, Мереф'янщина, до якої силились себе причислити сотні Харківського полку та інших.

Зауважив пастівну січову домову і високий двір Польщі, запропонувавши Дорошенкові піти у федерацію із Жеччю Посполитою, а коли той відмовився із-за того, що Польща силоміць захопила добрих два десятки міст і сіл, Собеський звернувся через свого ротмістра-русина Яна Завішу до Січі з пропозицією для спасіння краю «обрати гетьманом Сірка, як єдиного його спасителя!..». Сірко й значкові добре розуміли, чого треба було Польщі в тяжкій боротьбі з яничарами і ордою. Відмовившись від гетьманства, Сірко запевнив Завішу, що домова з ханом — марниця, Січ буде незмінно воювати аґарян, як і з покону.

Була зима, а Правобіччя або турки грабували, нищили й палили, маючи намір побудувати свої фортеці по Дніпру, або ляхи відбивали назад його спорожнілі селища, або Самойловичеві наскочники вторгалися, також спалюючи оселі й ув'язнюючи чоловіків, і життя від того туземців-тубільців ставало животінням і приреченістю.

Взимку Сірко спочивав, як і вся Січ, будуючи наводно-плавні флотилії. Навідавшись якось у Калулівку до мачухи Ївги, він знову погостив у неї, стара нагадала йому обережно про свою старість та самотність, як і про Настку. І Сірко почав думати над тим, щоб допомогти мачусі. Сябри, що мешкали в материній Домниній хаті, згодилися наглядати та допомагати небозі, але те Сірка не вдовольняло, муляючи йому душу. Він тепер все частіше бачив у снах сибірський тракт, печалився і Нечаїхою з дорослими вже дітьми, Богдановими онуками, що відмовилися тікати з ним додому, і Гаркушиними синами та доньками, які не вірили уже ні в яку вальність, і родинами Демка Многогрішного та його прихильників, що проклинали «пройдисвіта-зрадника», хоч були колись його поплічниками, і сотнями й тисячами земляків та донців. Думав він і про власну старість, яка нагадувала йому задухою, втомою в боях, судомами в ногах по довгій їзді.

«А так, іде до старості!» — зізнався сам собі.

Весна в Запороги прийшла раптово, бурхливо, і те бодай якось потішило січовиків. Вночі М'ясопусної неділі було злочинно спалено п'ять великих ожередів сіна і чималу скирту вівсяної соломи, тож кошові коні, і без того ослаблені, були доведені до такого знесилля, якого не знали й старожили. Єдине, чим рятувалися, були пожертви запорозьких волостей соломою й зрідка сіном, але по бурі, що сталася, марно було й думати якось доставити їх у Січ.

Почалося те страховище зливно-буремною градовицею, стрясом земним, що супроводжувався батожистими блискавицями, котрі, мов шаблюками, краяли небо на шмаття. Січ до самого рана згойдувалася, двиготіла й тряслася, як у пропасниці. Лише під ранок громовиця стихла так же раптово, як і почалася.

Всього за добу по жахній погрозі Саваофа ще вчора біле доокружжя Великого Лугу зробилося чорним із сіро-брудними латками на шляхах, путівцях та стежках, і кошовий Сірко дав наказ курінним отаманам виділити по десять кращих козаків із кожного куреня для відправки табунів на пасовиська. Той захід кошового був єдиним виходом зі становища, що склалося. Підпал ожередів і судді Степанові Білому, і кошовому, і значковим та козакам говорив про те, що в Січі живуть змовники-вивідці або Самойловичеві, або Ромодановського, бо ханові лиходійства з огляду на пастівну домову виключалися. Сумнівними були й турецькі чи ляські зловмислення, хоч їхні сли й зимували у грецькій гостинній хаті.

І не помилилися. По дочасній Благовіщенській раді й башлівці та переобранні Сірка надалі кошовим, програвшись у карти аж до шапки, Лівнинсько-Ктенський збіглий