Читати книгу - "Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918"

Без сумніву, на Україні е лише кілька сімей, походження яких вивчене так грунтовно, як це зробила мама для нашого роду. Мова йшла не лише про генеалогічне дерево родів Скоропадських і Дурново, але також про всі' інші роди; кров яких перемішалася з нашою. Кожну хвилину свого так обмеженого, порівняно з обов'язками по дому і роботою в саду, часу мама працювала над історією роду. Як вона раділа, коли одного разу кілька днів підряд ішов дощ! Тоді їй не треба було поливати. Приблизно 14 днів після обіду, коли батько доглядав мого хворого брата, мама їздила у Прусську державну бібліогеку й знаходила нові дані. Вона вибирала там з генеалогічних книг усе, що стосувалося відповідних родів, з трудом друкувала (двома пальцями) з необхідними, цілком професійними коментарями. Виникла колосальна праця. Кращий екземпляр з усіма фамільними гербами знаходиться тепер в інституті Липинського у Філадельфії. Моїх знайомих, які цікавляться генеалогією й дивляться на мій екземпляр, вражає обсяг матеріалу і груїновінсть праці. Для генеалогів та істориків, які цікавляться цією темою, це справді невичерпне джерело.

Мої батьки мали чітко виражені соціальні почуття. Вони допомагали, як лише могли, кожному, хто до них звертався. Переважно з проханням допомогти спочатку зверталися до батька. Потім він тут же йшов до мами, й вони радилися, як найкраще діяти. Я часто цьому співпереживала. Обоє не шкодували сил, щоб допомогти людині в біді, Чи мова йшла про напівбожевільну далеку родичку, стару графиню, яку необхідно було влаштувати у притулок для старих людей, чи про хворого на туберкульоз українського студента, якого треба було помістити в сайаторій, або ж бурлаку, який спився і після протверезіння знаходився в'нас. Час від часу батьки діяльно допомагали в різних випадках людського горя, печалі, пороків; але нікОлп тільки втішали, або вели тривалу розмову, яка заспокоювала людину. В часи нацизму доводилося часто рятувати людей з лап нацистів, для звільнення яких батько послуговувався своїм авторитетом, усіма зв'язками, що були в нього у розпорядженні. Інколи, щоб урятувати людину від концентраційного табору, він мусив смиренно взяти на себе відвідини тодішньої влади. Його не обтяжували ніякі клопоти. Батько робив це без огляду на людину чи національність.

Зрозуміло, що більшості тих, хто шукав допомоги, чи то українців чи росіян, не беручи вже до уваги німецьких жебраків у часи безробіття, — було відомо, що в домі Скоропадських вони завжди можуть одержати принаймні їжу. Інколи справді дивні типи сиділи в нас за столом на кухні, де няня мирно бурчала й годувала їх. Коли я чула, що хтось з таких там був, звичайно ж, тут же бігла на кухню, звідки мене з трудом випроваджували. Подібним гостем був Вільгельм. Про нього я хогіла б розповісти в подробицях, тому що цим буде описана й ментальність моїх батьків. Вільгельм (я називала його «мій» Вільгельм, оскільки першою його побачила) вперше з'явився у нас, коли мені було рівно шість років. Знову наче бачу його перед собою, хоча десятиліттями про нього не думала. Ще коли була жива мама, ми часто, згадуючи його, сміялися. Він був високий і худий, з великим носом, рудим волоссям, яке в нього росло також і у вухах, що мені було дуже цікаво, густими сірорижими вусами. Я знайшла його серед білого дня поблизу хліва для кіз, де шукала свій м'яч. Відразу ж, схвильована, побігла до батька, який працював у кінці саду. Там спить чужий чоловік, він жахливо смердить і хропе. Батько тут же пішов зі мною, очевидно, не сприймаючи всерйоз цю звістку, але з цікавості, що я придумала. Але це справді було так, лише чоловік тепер сидів і намагався встати. Батько допоміг йому стати на ноги й запитав, що він, власне, від нас хоче. На наше велике здивування, чоловік звернувся до батька німецькою мовою «пане гетьман» і розповів довгу історію. Він назвався Вільгельмом, ми так ніколи і не взнали, чи це було його прізвище, чи ім'я. Раніше, в часи мого батька, він був солдатом на Україні й випадково довідався у Ванзеє, що тут живе «старий» гетьман. Безробітний протягом тривалого часу випивав (в останньому можна було не сумніватися, від Вільгельма за три милі проти вітру смерділо шнапсом). І хоча ми не мали для нього ніякої роботи, він залишився спочатку на кілька місяців, потім надовго, тому що ніби добре знав Україну. Батько явно ним зацікавився. Перше, що він запитав, чи той геть п'яний, що Вільгельм підтвердив. У наступні шість тижнів Вільгельм, коли діставав, випивав щоденно не більше шклянки горілки. Між тим прийшла моя мама, вона дозволила прийняти нашого нового гостя. Було вирішено, що Вільгельм спочатку повинен вимитись у пральні, подивил ись, чи є у нього воші, й потім дати йому чисті речі. Про воші я дещо знала на початку мого шкільного віку від шкільної подруги. На щастя, у Вільгельма їх не було, і йому дозволили залишитися, бо нам дійсно була потрібна людина для того, щоб перекопати сад. Вільгельм залишився на багато тижнів, невтомно, старанно скопав усю велику площу під овочі, заново пофарбував комору і хлів для кіз, згрібав вугілля, білив кухню. Він справді був. знахідкою. Продовжував спати у коморі у спальному мішку Данила, мама дала йому ще чудову подушку. «Справжній пух, пані, як у матері». Вільгельм мав манеру називати нашу няню «мама Анна», хоча вона ставилася до нього дещо недовірливо. Мама була «пані», незважаючи на те, що вона стояла поруч з ним без панчіх і в старих черевиках, одягаючи на шию низку перлів; батько був «пан гетьман», а я «маленька», яка, ледве повернувшись зі школи додому, ходила за ним назирці. Коли я йому добре набридала, він садовив мене на дах комори, що мені дуже подобалось. Вільгельма добре годували на кухні. Мама після тривалого Опору з його боку подивилася його кульгаву йогу і встановила, що в нього на п'яті великий абсцес. Вона спочатку наклала мазь і чисту пов'язку, а коли це не допомогло, батьки покликали нашого домашнього лікаря, який розрізав нарив і цим вилікував Вільгельма. Вільгельм явно насолоджувався турботою. Маму він надзвичайно поважав. Батько стверджував, що він дивиться на неї «відданими очима», а з ним розмовляв лише як з «маминим поклонником». Але він також добре ставився до Вільгельма. Я часто бачила, як вони за стаканом горілки, яку так любив Вільгельм, закушуючи цибулиною і курячи, затишно сиділи на садовій лаві. Очевидно, Вільгельм розважав мого батька оповіданнями