Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

Хто сьогодні ще пам’ятає П’єра? Що від нього залишилось? Від його широченної посмішки, від його буремних ідей, від його бажання змінити цей світ, повбивавши всіх мерзотників? Його ефемерні коханки досі думають про нього, того, хто їх відштовхував, аби не прив’язувались? Він спочиває, забутий, на котромусь провінційному кладовищі. Я ніс у руках коробку на чотири чи п’ять кілограмів: тепер його напрацювання ніби дошка, витерта нашвидкуруч. Зненацька я почув його голос:

— Гей, дурнику!

Безумовно, то був він. Я обернувся. Я знав, що нікого немає, лише безіменні перехожі й моя вимучена пам’ять. Я поставив коробку на капот чиєїсь машини.

— Але ти дійсно малий дурень! Чи цього я тебе навчив? Чини й далі в тому ж дусі — і перетворишся на шматок лайна. Як усі вони. Не придурюйся, що не розумієш. Глянь у дзеркало — і тебе знудить. Ти не маєш права. Не ти. Бо тоді з мене жодної користі.

Мені не треба було його розпитувати. Я знав. У французькій мові існують небезпечні слова. Наприклад: «промах», що означає «помилка/результат похибки». Промах — це кумедно. Бо то рушійна сила комедії. Лише коли він не трансформується й не стає дієсловом «зневажати». П’єр мав рацію. Я більше не можу брехати Каміллі й переконувати її, що я поет і артист, коли я звичайний ошуканець. Я вирішив відкрити їй правду. Із нею я живу в щирості, а не в брехні, у промаху чи у зневазі. Я зателефонував Каміллі. Було пізно. Відповів чоловік із сильним «чорноногим» акцентом.

— Доброго дня, мосьє, я хотів би поговорити з Каміллою. Це важливо.

Зачулося якесь буркотіння, а потім тривала тиша. Я почув у слухавці:

— Камілло, тут хтось хоче з тобою поговорити.

Мені почулось, як десь далеко голос Камілли питає, хто це.

— Не знаю. Вже не час для телефонних дзвінків, донечко.

— Алло?

— Це я. Я дзвоню тобі, бо…

— Здурів! На годинник дивився?

— Нам потрібно завтра побачитись.

— Завтра понеділок. У мене уроки до шостої. Я не можу.

— Це дуже важливо, Камілло. Я на тебе чекатиму…

Вона кинула слухавку. Мінус один камінь з моїх плечей.

Я повернувся з коробкою П’єра. Прилаштував її в кутку кімнати. Написав великими літерами зверху: «Не розкривати».

Я сидів поруч із фонтаном і чекав. Було пів на сьому. Від ліцею Фенелона до Люксембурзького саду менше ніж десять хвилин неквапливою ходою. Очевидно, вона не прийде. У неї якісь проблеми, або ж вона не оцінила мій запізній дзвінок і тепер на мене злиться. Мабуть, ми більше ніколи не побачимося. Серце шалено калатало, у горлі застряг клубок, на плечі тиснув тягар. Мій погляд спинився на Поліфемі та його зведеній руці — цей стриманий рух ламає перспективу. Тієї миті, я відчув щось досі не знане. Свого роду роздвоєння. Нечувана легкість. Немовби був я і ще хтось. Непередбачувано. Нізащо б не повірив, що одного дня це буде зі мною. Я вхопив аркуш паперу. Перевів дух. Спину пробив дріж — і це з’явилось. Наче потік. Без жодного запитання. Я написав вісім рядків. Гарячково. Як Саша. Часу перечитати не мав. Підвів голову, ручка в повітрі. Переді мною стояла Камілла.

— Мені шкода. Затримав учитель філософії.

Я простягнув їй аркуш. Вона взяла і прочитала.

…Нехай володар мармурового палацу,

Що згаслі люстри зрить і пломінкі свічки,

Мене самого спогляда і тінь окрилену мою.

Пристрасть, невільниця в’язничних веж,

Враз вирветься й окреслить мою душу,

Як хмільний птах зривається із віття.

Шукаю я тебе, втрачаю я тебе — так гине біль мій,

Чекаю я тебе, розгублений, під постаментом водограю.

— Мішелю, це прекрасно.

— Думаєш?

— Я в захваті. І він не такий сумний, як решта.

Я підвівся. Обійняв її. Вона заплющила очі. Я її поцілував. Вона не пручалась. Навпаки. Притислась іще міцніше. Ми так і стояли в полоні наших обіймів.

— Чому ти телефонував увечері?

Я завагався. Чи варто відкривати правду? Цілком очевидно, що жінки люблять поетів. Глянув їй у вічі й усміхнувся. Я так нічого й не розповів і змовчав про комету.

17

Почався зворотний відлік. До бакалавру тридцять днів. Але я плював. Анінайменшого проблиску хвилювання чи сумніву щодо результату. З переходом до літературного класу[187] я став устигати з математики. Якби ж у мене й раніше був такий учитель, як Перетті, усе було б інакше. Його незвичний педагогічний підхід зовсім не передбачав знущання з учнів. Він не був саркастичним, зневажливим, самовдоволеним чи дратівливим. Ніхто не боявся зізнатись, що чогось не второпав: він усміхнено починав усе спочатку. Його це не турбувало. Навпаки, тішило. Він нікуди не квапився. Ось Каміллу це непокоїло. Я намагався її напоумити:

— Адже твоя провидиця сказала, що ти складеш іспит?

— Так.

— Якщо вона так упевнена, нема чого хвилюватися. Ти здобудеш бакалавра. А як ні, то що такого станеться? Нічого. Перескладеш. Не ти перша… Це не катастрофа.

— Батько видряпає мені очі.

— Що за дурний тиск. Він навпаки має підбадьорити тебе. Я поділюсь із ним своїм баченням ситуації.

— У жодному разі! Розкажи мені вірша, прошу.

— Наразі актуальніше повторення, розумієш?

Вона всміхалась і ствердно кивала головою. Я наче розплавився. Що то за поет, який не пише віршів? Мені здавалось, я викручусь, але щоразу, як я брав аркуша й ручку, нічого не спадало на думку. Ніякого виплеску. Я так старався, тряс головою, заплющував очі, наполегливо підсиджував фонтан і закликав на допомогу емоції та почуття, але так і лишався черствим і неплідним. Я спинився на думці, що моє твориво зводиться до єдиного вірша, тож знову був змушений звернутися за текстами до Саші, навіть якщо Каміллі вони видавалися темними й меланхолічними. Я метався між можливістю мого промаху та її подальшої зневаги. Було так огидно їй брехати, але я боявся розчаровувати дівчину. Після останньої мізерної спроби я вирішив відкрити їй правду — хай би яку ціну довелося заплатити.

Як і щовечора, ми зустрілися у віденській кондитерській по вулиці Л’Еколь-де-Медсін. Я замовив два гарячих шоколади.

— Камілло, я маю сказати тобі щось важливе.

— Я також. Мені треба з тобою поговорити.

— Ти ба! Хочеш, щоби почав я?

— Мої