Читати книгу - "Таємничий острів"

У густій тіні гіллястих дерев стояла приємна прохолода. Навколо розкинулося неозоре лісове царство, де, чергуючись, височіли деодари, дугласи, казуарини, банксії, камедні дерева, драцени і зразки інших деревних порід, що вже зустрічалися колоністам.

Зібралися тут і всі представники пташиного населення острова: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, галасливі зграйки какаду, папуг і папужок. Пробігаючи між кущами, миготіли агуті, кенгуру, водосвинки — усе нагадувало колоністам їхні перші експедиції островом.

— А все-таки я помітив зміну, — сказав Сайрес Сміт, — усі чотириногі й пернаті стали боязкішими, ніж колись. Виходить, бандити зазирали в ці ліси, і ми, мабуть, знайдемо тут сліди їхнього перебування.

Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін: тут заломлені гілки дерев, мабуть для того, щоб знайти по цих віхах зворотний шлях, там — купа попелу від згаслого багаття і відбитки людських ніг, що збереглися на глинистому ґрунті. Але не було ніяких ознак, що люди, які проходили, десь зупинилися табором.

Інженер порадив товаришам утриматися від полювання. Постріли могли привернути увагу піратів, — адже вони, чого доброго, блукали в цих лісах. До того ж мисливцям хоч-не-хоч довелося б віддалитися від візка, а ходити тут поодинці Сайрес Сміт суворо заборонив.

Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін…

В другій половині дня, коли мандрівники вже були за шість миль від Гранітного палацу, йти стало досить важко. У деяких місцях ліс сплітався такою густою хащею, що тільки сокирою можна було прокласти собі дорогу. Перш ніж забиратися в зарості, Сайрес Сміт посилав туди як розвідників Топа і Юпа; вони найсумлінніше виконували свої обов’язки, і якщо спокійно поверталися до господарів, значить все спокійно, — у лісі загін не підстерігали ні пірати, ні дикі звірі — два види однаково небезпечних хижаків.

До вечора колоністи отаборилися миль за дев’ять від Гранітного палацу, на березі маленької річки, притоки ріки Віддяки, про існування якої вони і не підозрювали, — ще один елемент гідрографічної системи острова, що сприяє незвичайній родючості ґрунту.

У дорозі в усіх розігрався апетит, тому колоністи дуже щільно повечеряли, потім лягли спати, вживши заходів для того, щоб ніч минула без усіляких несподіванок. Якби доводилося остерігатися лише диких звірів, ягуарів або інших хижаків, Сайрес Сміт просто запалив би багаття навколо табору, — це виявилося б достатнім захистом; але піратів вогні багать швидше привернули б, ніж злякали, і густий морок був найкращим засобом оборони від них.

Установили суворий розпорядок дозору: вартові по двоє повинні були стежити за околицею і змінюватися кожні дві години. Герберта, незважаючи на його протести, звільнили від чергування. Дві пари вартових — Пенкроф з Гедеоном Спілетом і Сайрес Сміт з Набом — по черзі стояли на сторожі біля табору.

Втім, ніч була коротка, темрява швидше залежала від густої тіні, що панувала під гіллястими деревами, ніж від відсутності сонця. Тишу лише зрідка порушувало хрипке ревіння ягуара та уїдливий регіт мавп, який, мабуть, особливо дратував статечного Юпа.

Ніч пройшла спокійно, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс, де шлях випав нелегкий, а головне, повільний.

Того дня пройшли тільки шість миль, — щохвилинно доводилося зупинятися і діяти сокирою. Як справжні господарі, колоністи берегли великі красиві дерева, та й рубати їх було дуже втомливо, тому сокири валили маленькі дерева, але через такий спосіб пересування шлях аж ніяк не йшов по прямій, а подовжувався від нескінченних вигинів і поворотів.

Цього дня Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, що ще не зустрічалися їм на острові. Наприклад, деревоподібні папороті — пір’ясті, їхнє листя спадало до землі, як струмені фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими і дуже смачними солодкими стручками, — онагри з задоволенням поїдали їх. Знову колоністам зустрілися тут купи чудових каурі, у яких стовбур, подібний до колони, підносив на висоту двісті футів темний конус зелені. Ці дерева, величні велетні лісів Нової Зеландії, так само знамениті, як кедри ліванські.

Фауна була представлена все тими ж зразками тваринного світу, які вже зустрічалися на острові нашим мисливцям. Правда, вони мигцем побачили вдалечині пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, — один із видів казуарів, що називаються ему; ці птахи заввишки п’ять футів, покриті коричневими перами, належать до загону голенастих. Топ щодуху помчався за ними навздогін, але ему без зусиль випередили його, тому що бігають вони вражаюче швидко.

Із бандитами мандрівникам не довелося зіштовхнутися, але сліди їхні вони знову знайшли в лісі. Біля залишків згаслого багаття — згаслого, мабуть, недавно, — вони помітили відбитки людських ніг. Сліди ці розглядали з найбільшою увагою, один за іншим, виміряли їхню довжину і ширину і легко встановили, що тут недавно проходило п’ятеро людей. У цьому місці вони, мабуть, робили привал; але при найретельнішому дослідженні колоністи не змогли знайти відбиток ніг шостої людини, — виходить, Айртона з піратами не було.

— Айртона з ними не було! — сказав Герберт…

— Не було, — підтвердив Пенкроф, — а раз Айртона не було з ними, значить негідники вбили його. Але слухайте-но, видно в цих мерзотників, немає лігвища, і тому не можна влаштувати на них облаву, як на тигрів.

— так, лігвища в них немає, — погодився журналіст. — Найвірогідніше, вони блукають навмання лісом. так їм вигідніше. Вичікують тієї години, коли стануть господарями острова.

— Господарями острова?! — вигукнув моряк. — Господарями острова! — повторив він глухим, здавленим голосом, немов чиясь залізна рука схопила його за горло. Потім, уже спокійніше, додав:

— А знаєте, містере Сміт, якою кулею в мене рушниця заряджена?

— Ні, Пенкрофе, не знаю!

— Тією самою кулею, що пробила груди Герберту. І вже будьте упевнені, я не промахнуся!

Але справедлива відплата лиходіям не могла повернути життя Айртону; роздивившись сліди, що відбилися на сирій землі, колоністи змушені були зробити висновок, що потрібно залишити всяку надію коли-небудь побачити Айртона!

Того отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; Сайрес Сміт вважав, що до Зміїного мису залишилося не більше п’яти миль.

Дійсно, наступного дня дійшли до цього мису, і, отже, ліс був пройдений від краю до краю; але ніде колоністи не знайшли ні найменших ознак, що вказують, куди сховалися пірати і де знаходився потаємний притулок — притулок таємничого незнайомця.