Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— То ви вже розлучилися? — поцікавився Філіп.

— Я отримала decree nisi[273]. У липні вона набуде чинності, і тоді ми одразу поберемося.

Філіп трохи помовчав.

— Даремно я виставив себе на посміховисько, — пробурмотів він нарешті.

Він думав про своє довге принизливе зізнання. Нора зацікавлено дивилася на нього.

— Ви мене ніколи по-справжньому не кохали, — сказала вона.

— Не дуже приємно кохати когось.

Однак Філіп завжди вмів швидко опанувати себе, тож підвівся, простягнув Норі руку і сказав:

— Сподіваюся, ви будете дуже щасливою. Зрештою, це найкраще, що з вами могло трапитися.

Жінка подивилася на нього трохи засмучено і довго тримала його руку в своїй.

— Ви ж прийдете ще зі мною побачитися, правда? — запитала вона.

— Ні, — відповів Філіп, похитавши головою. — Я занадто сильно заздритиму вашому щастю.

Він повільно вийшов із будинку. Зрештою, Нора не помилилася, коли сказала, що він ніколи її не кохав. Він почувався засмученим, навіть роздратованим, однак гідність постраждала більше за серце. Філіп добре знав себе. Незабаром він збагнув, що боги непогано розіграли його, і невесело засміявся. Уміння посміятися над власною абсурдністю не надто може когось заспокоїти.

80

Протягом наступних трьох місяців Філіп вивчав нові для себе предмети. Велетенський натовп, що з’явився на порозі медичного інституту майже два роки тому, помітно порідшав: дехто пішов зі шпиталю, виявивши, що складати іспити значно важче, ніж здавалося; когось забрали додому батьки, які не передбачили, що життя в Лондоні таке дороге, а дехто подався шукати щастя в новому покликанні. Один знайомий юнак вигадав хитромудрий спосіб трохи заробити: він купував на розпродажах речі й закладав їх у ломбарді, а потім виявив, що закладати куплене в кредит — іще прибутковіша справа. У шпиталі здійнялася буча, коли хтось помітив його ім’я в кримінальній хроніці. Засмучений батько забрав його на поруки, розгляд справи відклали, а юнак вирушив за море нести «Тягар Білої Людини»[274]. Увагою іншого хлопця, котрий раніше ніколи не бував у місті, заволоділи розкоші м’юзик-холів і барів; він крутився серед завсідників кінних перегонів, жучків[275] і тренерів і врешті-решт став помічником букмекера. Філіп якось зустрів його в барі неподалік від Пікаділлі-Сіркус; той був убраний у звужене на талії пальто і коричневий капелюх із широкими пласкими крисами. Третій хлопець мав хист до співів та наслідування, він успішно виступав на задимлених вечірках у медичному інституті, пародіюючи відомих коміків, а потім покинув шпиталь заради хору в опереті. Ще один (Філіп зацікавився ним, адже його грубі манери і звичка розмовляти самими лише вигуками не свідчили про емоційну глибину) відчув, що задихається серед лондонських будинків. Тісне місто виснажило його, а душа, якої він раніше й не помічав, заборсалася, наче горобчик у кулаці, — він хапав ротом повітря і не міг вгамувати серце: хлопець сумував за неохопними небесами й безлюдними просторами, серед яких виріс, тож одного дня між лекціями просто пішов геть, не сказавши нікому жодного слова. Потім друзі дізналися, що він покинув медицину і працює на фермі.

Філіп тепер відвідував лекції з терапії та хірургії. Кілька разів на тиждень він практикувався зранку, роблячи перев’язки амбулаторним хворим, радів, що може заробити трохи грошей, і вчився, як слухати хворих і користуватися стетоскопом. Він навчався готувати ліки. У липні на Кері чекав іспит із Materia Medica[276], і він розважався, граючись різноманітними медикаментами, створюючи суміші, формуючи пігулки і готуючи мазі. Юнак жадібно хапався за все, що хоч якось могло стати в пригоді людству.

Якось він звіддалік побачив Ґріффітса, але обійшов його, аби не завдавати собі болю, ігноруючи колишнього сусіда. Спілкуючись із його друзями (а дехто з них став тепер його другом), Філіп почувався дещо невпевнено: він помітив, що їм відомо про їхню сварку, і підозрював, що всі знають про її причини. Молодик на прізвище Ремсден, дуже високий, із маленькою головою і млявий на вигляд, був одним із найпалкіших Ґріффітсових прихильників і наслідував його, вибираючи краватки або черевики, розмовляючи й розмахуючи руками. Він розповів Філіпові, що Ґріффітс страшенно образився через те, що не отримав відповіді на свого листа. Він хотів помиритися.

— Це він попросив вас переказати це мені? — поцікавився Кері.

— Ох, ні, я сам вирішив розповісти вам, — пояснив Ремсден. — Йому страшенно соромно за свої вчинки, і він каже, що ви поводилися з ним по-справжньому благородно. Я точно знаю, що він мріє все владнати. Ґріффітс не приходить до шпиталю, адже боїться, що зустріне вас, а ви вдасте, наче не знаєте його.

— Так і буде.

— Повірте, це змушує його неабияк страждати.

— Я докладу зусиль і переживу те, що завдав йому трохи неприємностей, — кинув Філіп.

— Він готовий на все, щоби знову бути вашим другом.

— Просто якась істерика в дитячому садку! Що йому від мене треба? Я надзвичайно непримітна особистість, і Ґріффітс чудово впорається без мого товариства. Він мене більше не цікавить.

Ремсден подумав, що Кері бездушний і холодний. Трохи помовчавши, він розгублено розглядав його.

— Гаррі кляне Бога, що зустрів ту жінку.

— Справді? — поцікавився Філіп.

Йому подобалася байдужість у власному голосі. Ніхто б не здогадався, як скажено гупало серце. Він нетерпляче чекав, коли Ремсден піде.

— Сподіваюся, вас це більше не хвилює?

— Мене? — перепитав Кері. — Анітрохи.

Потрохи він дізнався всю історію стосунків Мілдред і Ґріффітса. Він слухав її з незворушною посмішкою, яка легко обдурила простакуватого хлопця, що розповів усе. Вихідні в Оксфорді ще більше розпалили її несподівану пристрасть, і коли Ґріффітс поїхав додому, неждане почуття змусило дівчину залишитися на кілька днів там, де вона була такою щасливою. Вона відчувала, що ніяка сила не змусить її повернутися до Філіпа. Він був їй огидний. Ґріффітса спантеличило полум’я, яке він сам розпалив: два дні з Мілдред за містом здалися йому нудними, і він не хотів перетворювати цікаву пригоду на виснажливі стосунки. Дівчина змусила його пообіцяти писати їй, тож Ґріффітс, як чесний і порядний хлопець із ввічливим характером і прагненням задовольнити всіх навколо, повернувшись додому, написав їй довжелезного чарівного листа. Мілдред відповіла виром пристрасті, описаної незграбними, неграмотними і вульгарними словами, адже не мала хисту висловлювати свої почуття. Цей лист роздратував юнака, а коли наступного дня надійшов ще один, а потім третій, він подумав, що її кохання вже не лестить, а радше бентежить. Ґріффітс не відповідав, і Мілдред закидала його телеграмами, цікавлячись, чи не захворів він, бува, і чи