Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Отакі-от перекидачки долі.

А ввечері же треба їхати у Ваад України, де на нього чекатимуть Зусман з новою передовицею, відповідальна секретарка Яна Меїрівна і верстальник газети «Хадашот». Коли ж він сьогодні додому добереться?! Ох, тільки б тут, у «Буржуїні», тихесенько відсидітися!.. А ще краще – відпочити б вдома під відео… Наприклад – під улюблену мелодраму «Куди приводять мрії» з Робіном Вільямсом… і в обіймах з Терезкою! Та ну, хоч би в редакції тихо було – і то вже буде добре.

Втім, і ці надії на спокій виявилися марними, бо посеред редакційної кімнати вже стояв Гжесюк і, як шеф-редактор їхнього часопису, на підвищених тонах наполягав на тому, аби заступниця головного редактора Стефанія Радомирівна негайно їхала на Майдан Незалежності та без двох десятків бліц-інтерв’ю не поверталася.

Чому замголовреда всіляко опиралася (причому на всю силу легенів), Спартак не розумів. Тим паче, зважаючи на розкішний помаранчевий бант, прикріплений до її сукні на грудях… І лише хвилин через п’ять второпав, що Стефанію Радомирівну попросили побувати не лише в таборі революціонерів, але також у «донецької контри», яка зосередилася біля входу на стадіон «Динамо».

– Жодних проблем, Ричарде Бернардовичу! Я сам з’їжджу туди й особисто побесідую з тими «контрреволюціонерами», які зголосяться поговорити зі мною, – поквапився заспокоїти шеф-редактора Спартак.

– Але ж тобі, пане головний редактор, потрібно обробити ще весь огром матеріалів, привезених із семінару! – підозріло примружився Гжесюк. – Хто замість тебе це зробить – може, граф Бобринський?!

– На місці графа Бобринського у нас давно вже припаркував свою конячку бронзовий Микола Щорс, а можливо, навіть сам Леонід Кравчук[117], – всміхнувся Спартак.

– Та ну?! Що це за казочки такі-сякі?! – здивувався шеф-редактор.

– Казочки, не казочки, а мій друг – архітектор Анатолій Ігнащенко – якось представив мене скульптору Василеві Бородаю, який разом з Михайлом Лисенком і Миколою Суходоловим працював над статуєю. А ще він згадував, як на відкриття монументу до Києва приїжджали вдова і дочка Щорса – Фрума Хайкіна і Валентина Халатнікова.

– Ну гаразд, гаразд. Годі відволікатися на історію! – махнув рукою Гжесюк. – Ми тут всі знаємо, що ти, Спартаку Андрійовичу, обертаєшся у вищих мистецьких сферах, і нема чого нам тикати в очі цими відомостями.

– Та нічого такого я… Навіть не думав!.. – розгубився головред.

– Не думав?! От і добре! Тоді просто їжджай до стадіону «Динамо», знайди невдоволених останніми подіями, які вже дістали загальноприйняту назву Помаранчевої революції. А потім назад повернешся і засядеш за обробку матеріалів, зібраних у відрядженні.

– Прекрасно!.. Чудівно!.. Хух-х-х! – з полегшенням зітхнула Стефанія Радомирівна. – От все і встало на місця! Тепер я піду брати інтерв’ю у революціонерів, а всі, хто любить цього бандюгана Самойловича, – той розмовлятиме з різною «контрою».

– Пані Демидась, – залізним тоном проскреготав Спартак, – хто вам сказав таку дурню, буцімто я «люблю» Самойловича?..

– Ви самі засвідчили це, якщо зібралися бесідувати з «контрою».

– Але ж мас-медіа мусять бути об’єктивними і презентувати читачам всі точки зору на проблему! І Помаранчева революція не є винятком…

– Хочете догодити одразу всім?! Не вийде – це колабораціонізм з різними антиукраїнськими «самойловичами»! Ганьба вам, ганьба!..

– Стефаніє Радомирівно… пані Стефо!.. А може, ви б краще головою подумали, перш ніж нісенітниці молоти?!

– Прекрасно! Тоді скажіть ось зараз, негайно, що любите нашого лідера і всенародного гетьмана Дорошенка! Нумо?!

– На превеликий жаль, я надто добре знаю, що собою являє і Віктор Дорошенко, і його права рука – Арміна Ткач.

– Ага-а-а, не можете сказати?! Отже, ви любите Самойловича!

– На превеликий жаль, Стефаніє Радомирівно, я надто добре знаю, що собою являє Віктор Самойлович…

– Ви ні за того, ні за того… Ви проти всіх?! Ви «простопсих»?!

– Можна й так сказати.

– Ні, Спартаку Андрійовичу! Ви лише маскуєтеся під «простопсиха», насправді ж ви – справжня недобита «контра»… Але бійтеся мене! Адже на революцію з Луцька приїхали мої батьки – подружжя Демидасів! Якщо поведетеся не так – скажу батькам, і ваш контрреволюційний журнальчик «Буржуїн» рознесуть на цеглинки, а вас розшматують і повісять! Це кажу вам я, істинна волинянка і патріотка України – Стефанія Демидась!..

І поправивши пишний помаранчевий бант на грудях, заступниця головреда підхопила сумку з редакційним фотоапаратом та кинулася геть, на прощання як слід ляснувши дверима.

– Ні, ви таке колись бачили?! – звернувся сам до себе Гжесюк, вирячивши очі на закриті двері. – Отак поспілкуєшся з революціонерами цими й мимоволі повіриш, що там, на Майдані, їх тримають під наркотою.

– Не звертайте уваги, Ричарде Бернардовичу, – мовив Спартак примирливо. – Не мине й року, як нашій пані Стефі стане соромно за сьогоднішню поведінку.

– Ти певен, Спартаку Андрійовичу?..

– Авжеж певен. Адже сказано: «…і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо»[118]. А ще простіше: все минає – минеться й це.

– Це нібито Біблія?..

– Так.

Не сказавши більше нічого, Гжесюк відправився до свого шефського кабінету. Спартак же поміняв акумулятори у власному диктофоні та фотоапараті-«мильниці» (бо редакційну апаратуру забрала «істинна волинянка і патріотка України») й також полишив редакційну кімнату. Втім, хоча і поспішав, проте у дворі особняка, де розмістилася УАБО, мимоволі затримався, побачивши, що у всіх дворових котів на шиях і на нашийниках собак пов’язані… невеличкі жовтогарячі стрічечки!

– Це хто додумався?! – спитав він бабульку, яка сиділа на дворовій лавці, тримаючись за ціпочок, також перевитий помаранчевою стрічкою.

– Так це ж кореспондентка ваша і пороздавала вчора стрічки всьому двору, – охоче повідомила бабулька. – Роздала й сказала усім пов’язати. Інакше, мовляв, приїдуть гицелі та повиловлюють усіх тварин, у кого стрічок не буде! То як же не пов’язати?! Вони же ж душі живі, шкода їх!..

«Ох, пані Стефо, пані Стефо, до чого ж ви креативні!..» – подумав головред про заступницю. Втім на шляху до метро він помітив, що революційними стрічками помічені не тільки хатні та дворові тварини, але й гілки дерев, зливові труби та навіть сміттєві баки! Помаранчевими стрічками буяв буквально весь Київ!..

З редакційним завданням як таким він упорався відносно швидко. Біля входу на стадіон «Динамо» і справді тупцювали близько півсотні людей, які виглядали розгубленими та дивилися на уквітчане помаранчем довкілля з явною огидою. Серед них знайшлося четверо сміливців, які погодилися наговорити на диктофон Спартакові все, що думали про «оранжеву наркоманську отару баранів». Щоправда, фотографувати себе зблизька не дозволили – отож головред непомітно зробив здалеку