Читати книгу - "Пташиний спів"

так сказати, супротив. Відставка генерала Нівеля трохи вгамувала ці настрої. Петен наче ставиться з більшою увагою до життів солдатів, але загалом ситуація тривожить. Ми вважаємо, що близько двох третин їхньої армії охоплена такими настроями. Мабуть, у кожній п’ятій дивізії ситуація дуже серйозна.

Стівена зацікавили новини, принесені Греєм. Дотепер французи вдаліше показали себе у порівнянні з британцями, проявляючи значну стійкість. Заколот у їхніх шеренгах було важко навіть уявити.

— Стенфорт збирається запросити вас та Маунтфорда з собою — така собі неофіційна зустріч. Французькі офіцери, яких стосується ця справа, зараз у відпустці. Це буде просто дружня бесіда.

— Зрозуміло, — сказав Стівен. — Дивно, що такі речі дозволили. Ми майже ніколи не бачимося з французами.

— Саме так, — погодився Грей, і на його обличчі з’явилася посмішка з відтінком тріумфу, адже йому вдалося розговорити Стівена. — Цього і не дозволяли. Це буде просто обід з друзями. І я поки ще тут. А ви виглядаєте паскудно. Поголіться та помийтеся. Мені дуже шкода вашого друга-сапера. А зараз піднімайтеся.

Стівен окинув його порожнім поглядом. Він не відчував енергії у своєму тілі. Його очі прикипіли до блідих райдужок в очах Грея — Стівен спробував позичити трохи сил у старшого товариша.

Бачачи, що Стівен хоче відповісти, Грей пом’якшив голос.

— Я знаю, як це, коли залишаєшся один. Наче ніхто більше не може розділити з вами цього. Але ви маєте рухатися далі, Рейзфорде. Я збираюся подавати вас на отримання Воєнного хреста за участь в операції на каналі. Як вам це?

Стівен знову здригнувся.

— Ні, це абсолютно неприйнятно. Не можна видавати ті залізки живим, якщо є ті, хто віддав своє життя. Заради Бога, ні.

Грей знов посміхнувся, і Стівен відчув себе інструментом, на якому вміло грають.

— Ну добре, жодних нагород.

— Запропонуйте когось — Елліса, наприклад, або когось із загиблих, — додав Стівен. — Його матері полегшало б, може.

— Може. А може, це розбило б їй серце.

Стівен підвівся.

— Я піду до штабу й переодягнуся.

— Добре. Якщо ви зараз здастеся, то його життя не буде нічого варте. Його душа заспокоїться тільки тоді, коли ви пройдете до кінця.

— Наші життя уже давно нічого не варті. І ви це знаєте. Ще з Бокуру.

Грей ковтнув.

— Тоді зробіть це заради наших дітей.

Стівен витяг свої онімілі кінцівки у тепле літнє повітря.

Коли він озирнувся навколо, на дерева та вцілілі будівлі — його знов охопило почуття, дещо схоже як тоді, в Англії. Він міг змусити себе продовжувати, хоча і боявся, що та реальність, у якій він тепер жив, стала занадто крихкою.

Він писав Жанні майже кожного дня, хоча й не було особливо про що. Вона у своїх листах розповідала про життя в Ам’єні та про те, що французькі газети пишуть про війну.

Стівен зі Стенфортом та Маунтфордом поїхав машиною до Арраса. Там у готелі вони зустрілися з двома французькими офіцерами на прізвища Лалман та Хартманн. Лалман, старший з них двох, був товстим чоловіком і полюбляв прості мирські блага. До війни він працював юристом на державній службі. На обід він замовив різноманітні вина, а принесених куріпок він розірвав просто руками. Його підборіддям стікав сік — просто на серветку, заправлену за комір. Стівен з невір’ям спостерігав за ним. Другий, молодший — Хартманн, — був серйозним юнаком років двадцяти, трохи смуглявим. Вираз його обличчя неможливо було зрозуміти, і він не хотів говорити нічого такого, що могло би збентежити його сеньйора офіцера.

Лалман майже постійно говорив про мисливство та дичину. Стівен перекладав для майора Стенфорта — той підозріло дивився на француза. Маунтфорд розмовляв французькою і запитав його про настрої у французькій армії сам. Лалман, витираючи підливу з підборіддя, запевнив його, що рідко було краще, ніж тепер.

Після обіду Лалман розпитував Стенфорта — за допомогою Стівена — про його родину в Англії. У них була спільна знайома — стара француженка, котра доводилась родичкою дружині Стенфорта. З цієї теми Лалман перейшов до питань про британську армію та їх бачення війни. Стенфорт навдивовижу чесно розповідав, і Стівен навіть хотів іноді змінити його слова. А проте розсудив, що Стенфорт краще знає, що треба казати, та й Маунтфорд міг помітити відмінність у перекладі.

Стівен не звик до таких зустрічей для збору інформації — навіть до неформальних. Він не міг зрозуміти, коли ж саме вони зможуть дізнатися про зменшення бойового запалу серед французів та масштаби цієї ситуації. Поки принесли чай, він встиг розповісти про усі подробиці пересування більшої частини дивізій британських експедиційних військ та про занепад настрою солдатів, який вдалося лише тимчасово підняти успіхом на Вімі та Месені. Депресія просякнула армію до самих кісток, особливо ту її частину, котра знала про підготовку масштабного наступу на Іпрі.

Лалман зрештою витер рота серветкою та запропонував їм піти у бар біля головної площі, за порадою друга. Там вони просиділи десь до десятої години — потім Стівена відрядили шукати водія автівки Стенфорта. Той спав на задньому сидінні. Поки вони прощалися з французами, почався дощ.

Коли вони поїхали, Стівен озирнувся через плече і побачив, як Лалман та Хартманн стоять поруч під колонадою, з якої капає дощ.