Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде.

Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,

Чи не вступить царство землі по перші границі?"

Чи не верне степи й поля, всі к. чейноди наші?

„Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами,

Оддай же нам наші землі з темними лугами!"

„Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала,

Ой щоб твої луги й землі назад повертала!

Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"

Текла річка із-під саду та й упала в кручі—

Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.

Текла річка невеличка, заросла лозами—

Заплакав же Піін кошовий дрібними сльозами.

„Ой великніі спіт, цариця, і всім ти владаєш,

А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш.

Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш"

Та летить крячок та на той бочок та.іетячи кряче—

Та усе військо запорожське та на Кальниша п;іаче.

Та летить крячок та на той бочок—де взяв ся шуліка!

— Ой не буде в Січи города отнині й до віка!

З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше. Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.

Коли про се довідали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертати ся, анї Турки не хотіли Їх видавати

Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні,

А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари—

А вже ж славні Запорожці пяти показали:

„Ой ходімо, братя, Турчина просити,

Чи не дасть нам землі віка дожити"

Пішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали—

Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони,

Тільки покидали золотую зброю та вороні коні.

Ой пустили ся наші Запорожці через море дубами.

Ой як оглянуть ся до славної Січи—умивають ся сльозами.

Прийшли до Турка та й вклонили ся низько:

„Ой дай же нам землю тай коло границі близько".

„Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити,

Коли ж все будете, славні Запорожцї, мині зміну (зраду) робити!"

„Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити,

Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!"

„Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий).

Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!"

Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю.

Иньші звернули ся до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Банатї, над долішньою Тисою, і в 1785 р. вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди — не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті позволено заложити кіш на гірлі Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сиділи великоросийські виселенці козаки-Некрасовцї, котрих Запорозці відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся, — в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани і землі між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давній сїчовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.

Задунайська Січ держала ся до р. 1828. Жило ся під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн:

Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю:

Що не знали, кому поклониться—та которому царю.

Ой поклонили ся турецькому— під ним добре жити,

А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.

Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі