Читати книгу - "Фараон"

бувають тільки в богів. Ще в школі навчали мене, що воля людини — це велика сила, найбільша сила під сонцем. Але ж воля людини може піднести ледве один камінь. Яка ж велика має бути воля фараона, який поставив таку гору каміння тільки тому, що йому так забажалося, що він так хотів, хоча в цьому й не було якоїсь мети.

— А ти, повелителю, хотів би таким чином довести свою могутність?.. — раптом спитав його Пентуер.

— Ні, — відповів царевич без вагання. — Якщо фараони вже виявили свою силу, то надалі можуть бути милостивими. Хіба що хтось спробував би опиратися їхньому повелінню…

«А цьому ж юнакові лише двадцять три роки», — з тривогою подумав жрець. Вони звернули до річки і якийсь час ішли мовчки.

— Лягай, повелителю, — мовив жрець, — поспи. У нас була нелегка дорога.

— Хіба я зможу заснути?.. — відповів царевич. — То мене оточують тисячі тих селян, що, як ти кажеш, загинули, будуючи піраміди (наче вони без цих пірамід могли б жити вічно!..). То я думаю про мого святого батька, який, може, в цю хвилину згасає… Селяни страждають!.. Селяни проливають кров!.. Хто мені доведе, що мій божественний батько не мучиться на cвоєму коштовному ложі більше, ніж твої селяни, які носять розпечене каміння?.. Селяни! Завжди селяни!.. Для тебе, пророче, заслуговує жалю тільки той, кого їдять воші. Цілий ряд фараонів пішли в могилу, деякі померли від тяжких хвороб, деяких убито. Але ти не пам’ятаєш про них, а тільки про селян, єдиною заслугою яких є те, що вони народжували інших селян, черпали мул з Нілу або запихали своїх корів ячними кльоцками… А мій батько?.. А я?.. Хіба ж не вбили мого сина і жінку з мого дому? Хіба був до мене милосердний тифон в пустелі, хіба не болять у мене кістки після довгої дороги?.. Хіба каміння лівійців не свистіло над моєю головою?.. Чи в мене є домовленість з хворобою або із смертю, що вони будуть до мене милосердніші, ніж до твого селянина?.. Глянь он туди… Азіати сплять, і спокій огорнув їхні душі; а в мене, їхнього повелителя, серце сповнене болючих думок про вчорашнє і тривог про завтрашнє. Запитай столітнього селянина, чи він за весь свій вік зазнав стільки горя, скільки я за кілька місяців, відколи став намісником і головнокомандувачем?..

Перед ними поступово з темряви виринала дивна тінь. Це була споруда кроків на п’ятдесят у довжину і поверхів на три у висоту, а збоку здіймалася наче п’ятиповерхова башта дивної форми.

— От і сфінкс, — мовив роздратований царевич, — чисто жрецька робота!.. Скільки разів я бачив його, вдень чи вночі, і завжди мене мучило питання: що це таке і навіщо воно? Піраміди — це зрозуміло. Могутній фараон хотів показати свою силу, а може, що розумніше, хотів забезпечити собі вічне життя в спокої, якого не порушив би жоден ворог чи злодій. А цей сфінкс?.. Очевидно, він є символом нашої священної касти жерців, яка має дуже велику і мудру голову, а під нею лев’ячі пазурі… Неприємний ідол, сповнений двозначності, здається, ніби хизується тим, що ми виглядаємо біля нього, наче сарана. Ні тобі людина, ні тварина, ні камінь… Хто він? Яке його призначення? Або ця його посмішка… Дивуєшся одвічним пірамідам, а він посміхається; ідеш розмовляти з гробницями — він теж посміхається. Чи зазеленіють поля Єгипту, чи тифон розпустить своїх вогненних скакунів, чи невільник шукає свободи в пустелі, чи Рамзес Великий зганяє переможені народи — у сфінкса для всіх і для всього одна і та сама мертва посмішка. Дев’ятнадцять царських династій проминуло, як тіні, а він усе посміхався, й посміхався б навіть тоді, якби Ніл висох, а Єгипет пропав під пісками. Хіба це не потвора, і тим жахливіша, що в неї добре людське обличчя. Сам безсмертний, він ніколи не знав милосердя для цього смертного світу, сповненого нещасть.

— Хіба ти не пам’ятаєш, повелителю, лика богів, — відповів царевичу Пентуер, — чи ти не бачив мумій? Усі безсмертні з такою самою байдужістю дивляться на все скороминуще. Навіть людина, коли сама вже відійшла у вічність.

— Боги ще іноді чують наші просьби, — мовив наче сам до себе царевич, — але сфінкса ніщо не зворушує. Він втілює не милосердя, а величезне глузування й страх. Якби я навіть знав, що в його устах криється пророкування моєї долі або що він знає, як піднести могутність держави, і то б я не зважився його про це запитати. Мені здається, що я почув би якусь страшну річ, сказану з невблаганним спокоєм. Отакий він, цей витвір жерців і їх втілення. Він гірший за людину, бо в нього левине тіло; гірший за хижака, бо має людську голову; гірший від каменя, бо в ньому криється незбагненне життя.

Саме цієї хвилини до них долинули жалібні, здавлені голоси, які йшли невідомо звідки.

— Це він співає?.. — здивовано спитав царевич.

— Це співають у підземному храмі, — відповів жрець. — Але чого вони моляться в цю пору?

— Скажи краще — чого вони взагалі моляться, коли їх ніхто не чує?

Пентуер, швидко зорієнтувавшись, пішов у той бік, звідки линув спів. Царевич знайшов якийсь камінь і сів на ньому. Він закинув руки за голову і, одхилившись, дивився у велетенське обличчя сфінкса.

Хоч і не вистачало світла, добре було видно його надлюдські риси, яким саме сутінь додавала характеру і життя. І чим більше царевич вдивлявся в те обличчя, тим дужче відчував, що був упереджений і що його неприязнь несправедлива.

На обличчі сфінкса не було жорстокості, скоріше воно відбивало покірливість. В його усміхові було не глузування, а скоріше меланхолія. Він не насміхався з нещасть і скороминущості смертних, він просто не бачив їх.

Його виразні, звернені до неба очі дивилися за Ніл, в краї, які для людського зору пропадали десь за небосхилом. Можливо, він стежив за зростанням ассірійського царства, що викликало тривогу, чи, може, за надокучливою метушнею фінікійців, чи, може, його увагу привертала новонароджена Греція, а може, майбутні події, що готувалися над Йорданом?.. Хто розгадає?

Але царевич був упевнений в одному, що сфінкс дивиться, мислить і чекає чогось зі спокійним усміхом, який може бути тільки в надприродної істоти. І ще здавалося йому, що, коли те щось з’явиться на обрії, сфінкс підведеться і піде йому назустріч.

Що це має бути і коли воно буде?.. Таємничість цього виразно відбивалась на обличчі безсмертного. Проте мусить це статися неодмінно, якщо сфінкс протягом віків ні на хвилину не