Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

обмежувало їх у темах, мотивах чи й ідеях»[1233]. З такої несвідомої ерогенної заздрості до імперського сексуального суб’єкта і його необмеженої моральним законом перверсивності розпочали свої сексуальні одісеї вісімдесятники, ігноруючи пошук власного коду мужності. «Я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X…!..»[1234] — таким постане постколоніальний поет, що театралізовано і бездумно демонструватиме невичерпну сексуальну українську потенцію. У результаті бубабісти стануть письменниками епохи першого розпаду Російської імперії, які осміюватимуть національних поетів-пророків. То був прихід у літературу таких блазнів, які вже не знають, що таке пророцтво, а тому архетип «кобзаря» на початку XXI ст. змішався з дешевою маскультурою[1235].

Хронічно не усвідомлюючи національних трагедій, сучасний письменник-«стилізатор» діє як перверсивний мазохіст — «заходжується розглядати попередні історичні жахіття як предмет насолоди»[1236]. Українське буття, на думку В. Медвідя, поставши перед сучасним письменником в його цілісності, вражає подієвою перевантаженістю, яку він не здатний опанувати з допомогою ігрової стилізації. Адже модус театральності, за якого відбувається неусвідомлена зміна масок, химерна буфонада, неодмінно веде до порожнечі — втрати сенсу і глибини індивідуального (національного) буття. За такої ситуації маска «стратила свою конотативну емблематику, стала зручним ерзацем безликих облич»[1237]. Це не та маска, якою користувався І. Котляревський, щоби віртуозно провести національне Его крізь імперську цензуру.

Блазнюючий (лицедійський) тотальний дискурс започаткували бубабісти, заснувавши 1985 р. у Львові літературне угруповання Бу-Ба-Бу[1238] з маніфестованою карнавалізацією або такою синтетичною художньою установкою, як бурлеск-балаган-буфонада. З 1987 р. бубабісти публічно і «апофеозно» самоутверджуються в Україні (концертні поетичні вечори протягом кількох років завершуються показовою карнавальною акцією — фестивалем «Вивих-92» з постановкою постмодерністської поезоопери «Крайслер Імперіал» режисером С. Проскурнею). З’являються друком вирішальні для лицедійної тенденції романи Ю. Андруховича — «Рекреації» (1991), «Московіада» (1992). У 1995 р. виходить підсумкова книга гурту — «Бу-ба-бу. Т.в.о. (…) ри», яка виявляє світоглядно небезпечну комунівсько-імперську бахтінську ідею карнавалізації культури.

У 1996 р. виходить друком роман Ю. Андруховича «Перверзія», що змішує спустошене українське бароко, новокотляревщину, імперську ідею карнавалу з європейським постмодернізмом, створюючи інфантильне мовлення «пастіссімо», що відсилає до українського материнського комплексу як несвідомої матриці, яка поглинає все без розбору. Романтичний дискурс завершення карнавалу супроводжує суїцидна театралізація: імітаційне самогубство героя-блазня постає як естетичний акт[1239]. Однак символічного самогубчого акту, що означав би народження сократівського (етичного) психотипу, насправді не відбувається. Тому письменник і далі продовжує творити в театралізованій тенденції, якщо взяти до уваги роман Ю. Андруховича «Дванадцять обручів» (2003). Але уже в 1995 р. факт пустоти літературного блазнювання стає очевидним. Бубабіст-аналітик В. Неборак в інтерв’ю «Прощання з карнавалом в українській літературі» (1995), а значно пізніше — в «хронописі кінця тисячоліття» «Введення у Бу-Ба-Бу» (2001) і особливо в тлумаченні «Енеїди» Котляревського[1240] створює дискурс самоусвідомлення, що дає підстави вважати повторну (після 70-х років) театралізовану тенденцію вичерпаним симптомом.

Бубабісти виявили в українській літературі неусвідомлений блазнюючий симптом як інфантильну перевагу принципу насолоди над принципом реальності, відсутність поколіннєвого страждання, брак національної мужності, тотальне панування інфантильного донжуанівського психотипу з материнським комплексом та одержимою ідеєю символічного вбивства Бога-Отця.

Ідеолог постмодернізації літературного процесу В. Єшкілєв вважає, що протягом 1989—1996 рр. в Івано-Франківську виникла така специфічна соціокультурна ситуація, яка обумовила необхідність неорганічного, «стрибкоподібного» переходу від літератури, в якій домінував традиційний національний дискурс, до світового літературного метагештальту постмодерністського дискурсу[1241]. Тобто цей несвідомий себе багатократно фіксований постмодернізм фальшиво осмислюється як нова тенденція розвитку національної літератури. «Через ситуацію постмодернізму» формується передусім івано-франківський симптом, що нарцистично самоусвідомлюється на порубіжжі. Однак психоісторичний підхід виявляє не нову позицію розвитку, а повторну регресію національного Его на параноїдно-шизоїдну позицію, що розпочинається в середині 80-х років й означає зациклення в розвитку, або невротичний і психотичний симптоми, тобто національний характер блудить по тому самому колу, не маючи змоги перейти на нову стадію розвитку. Це помітив у 1997 р. Є. Баран, стверджуючи, що лідер нової літератури Ю. Андрухович стає неусвідомленою стихією, тобто карамазовщиною, втягуючись у гру без початку і кінця, у гру без правил[1242].

Своєрідним пророцтвом театралізованої української незалежності стають «Рекреації» Ю. Андруховича. Символічно, що цей текст з’являється у першому номері журналу «Сучасність» (1992), який відкривається Актом проголошення незалежності України. Акт незалежності пророчо супроводжує низька комічна «одіссея», або блукання чотирьох українських поетів у просторі диявола (психоаналітично — у просторі несвідомого), що означується метафорично як українське місто Чортопіль. Кожному з поетів притаманна акторська потреба видавати себе за іншого, прикидатися: Орест Хомський, що явно відсилає до Ю. Андруховича, свій страх самотності та свою невизначеність прикриває «байронівським» стилем богеміста і Дон Жуана; Ростислав Мартофляк, образ якого нагадує В. Неборака, свою органічну перевагу любовних імпульсів над деструктивними прикриває алкоголізмом і неадекватними вчинками, які мають видавати його за алкогольного маньяка, розпусника і т. п. В образі героїв рекреацій постають тридцятирічні поети, що не стали мужчинами, не прояснилися у своєму часі, а тому блазнюють, прикриваючи свій романтичний інфантилізм. Ця символізація інфантилізму проявляється у театралізованих діях, коли, наприклад, Хомський-гомський зі своїми «дамськими варіантами» переодягається курвою, підмальовується, виблискує стегнами в сітчатих панчохах, танцюючи танго з Юрком Немиричем, або пропонуючи своїм друзям-поетам спробувати гомосексуалізму (гомосексуальні мотиви свідчать про поліморфну інфантильну чоловічу психологію, тому символічно виринають в романі). Психологічний інфантилізм пов’язаний з мовленням: лідер покоління Ростислав Мартофляк, п’яніючи від власних слів, втрачає контроль над мовленням, думкою (йдеться про контроль свідомості над несвідомим), тому асоціативна, маніакально збуджена хаотичність думки нівелює пошук смислу. У такому мовленні Бог означає Любов, Нафту, все інше теж, тобто Бог уже нічого не означає. Ці українські поети, «щирі мазохісти», знищуючи власну сутність, не дошукуючись і не усвідомлюючи її, видають себе за чорт зна що, а тому постають, «немов ілюстрації з Ломброзо»[1243]. Один із них — Гриць Штундера прагне вийти з театралізованого простору на шлях пошуку смислу. Тому його образ концентрується навколо батьківського об’єкта, але він навіть соромиться визнати в собі це успадковане синівство (батько називається «старим»), батьківський заповіт з бажанням усвідомлення національної трагедії супроводжує лицедійство сина-актора, що вирішив спробувати трагічну роль.

Страх переслідування, що видає в українського поета-бубабіста латентний параноїдний психотип, продукує несвідома установка на пошуки ворогів-мерзотників. «Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — говорить Гриць Штундера. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці»[1244]. Згодом мотив переслідування театралізовано використовуватиметься в усіх романах Ю. Андруховича. Одним із потаємних переслідувачів у «Рекреаціях» є розумний Павло Аврамович Мацапура — головний режисер свята. Як виявляється, несвідомий український суб’єкт найбільше боїться розумного переслідувача. На основі цього страху народжується неусвідомлений постколоніальний антисемітизм. А несвідомі себе українські поети-блазні навіть не підозрюють, що вони і