Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Амінь, — сказали Уленшпігель і Неле.

— Чи ти нічого не бачиш? — запитала Неле.

— Ні, — відповів Уленшпігель. — А що?

— Я бачу на заході, — сказала вона, — п’ятеро чоловіків і дві жінки, що сидять колом. Один із них у пурпуровій мантії, з золотою короною, здається, їхній ватажок, решта обдерті, обшарпані. А на сході, бачу, з’явилися ще Семеро, і на чолі їх один у пурпурі, але без корони. І йдуть вони на тих, що на заході. І вони починають битися з ними в хмарах. Але більш я нічого не бачу.

— Семеро! — скрикнув Уленшпігель.

— Я чую, — мовила далі Неле, — чийсь голос у листі, зовсім близько від нас, і він ніби тихенько говорить:

У війні, у вогні,

У важкі для всіх дні

         Шукай!

Там, де кров, там, де смерть,

Сліз і горя де вщерть,

         Знайди!

— Як не ми, то інші звільнять землю фландрську, — сказав Уленшпігель. — Ніч темнішає, солдати засвічують смолоскипи. Ми вже недалеко від Поля шибениць. О моя кохана, чого ти пішла за мною? Чи ти більше нічого не чуєш, Неле?

— Чую, — відповіла вона, — брязкіт зброї в житах. А там ось, вище на пагорку, над нашою дорогою, мигнув на сталі червоний відблиск смолоскипів. Я бачу вогники на кінчиках аркебузних ґнотів. Чи наші конвоїри сплять, чи вони посліпли? Чуєш грім пострілів? Бачиш, як падають іспанці, пронизані кулями? Чуєш: «Хай живе гез!» Вони біжать угору стежкою з наставленими списами! Вони збігають з пагорка, тримаючи сокири в руках. Хай живе гез!

— Хай живе гез! — кричать Уленшпігель і Ламме.

— Диви, — каже Неле, — солдати дають нам зброю! Бери, Ламме, бери, мій друже! Хай живе гез!

— Хай живе гез! — кричать усі полонені.

— Аркебузьєри все стріляють і стріляють, — каже Неле. — Іспанці падають, як мухи, вони ж у світлі смолоскипів. Хай живе гез!

— Хай живе гез! — кричать рятівники.

— Хай живе гез! — кричать Уленшпігель і полонені. — Іспанці в залізному колі. Бий їх! Бий! Щоб не зосталось жодного живого! Бий! Ніякого жалю! Війна без пощади! А тепер забираймо все і тікаймо в Енкгейзен[232]! Чи всі добре вдягнулися в одежу катів? Чи всі взяли в забитих зброю?

— Всі! Всі! — гукнули врятовані. — Хай живе гез!

І всі подались на кораблі в Енкгейзен. Там звільнені німці разом з рятівниками залишаються охороняти місто.

А Ламме, Неле та Уленшпігель повертаються на свої кораблі. І знову на вільному морі лунає пісня: «Хай живе гез!»

І кораблі плавають на рейді під Фліссінгеном.

13

Тут Ламме знову повеселішав. Він охоче сходив на берег і полював на биків, баранів і домашню птицю, наче на зайців, оленів, ортоланів.

І він не сам ходив на ці їстівні лови. Приємно було дивитися, як повертається цілий загін мисливців на чолі з Ламме, тягнучи за роги велику худобу, женучи дрібну поперед себе, лозиною підганяючи табуни гусей і несучи на баграх курей, курчат, каплунів, дарма що їм таке заборонили.

Тоді на кораблях наставало свято. І Ламме казав:

— Пахощі підливи зносяться аж до неба, і, смакуючи їх, панове ангели кажуть: «Як же смачно!»

Так, плаваючи, натрапили вони раз на купецьку флотилію з Ліссабона, командир якої не знав, що Фліссінген захоплено гезами. Флотилію оточили і наказали кинути якір. Хай живе гез! Барабани й сурми покликали на абордаж. Купці мали гармати, списи, сокири, аркебузи.

Ядра і кулі градом посипалися з кораблів гезів. Їхні аркебузьєри, сховавшись біля грот-щогли за дерев’яними щитами, влучно стріляють без будь-якої небезпеки для себе. Купці гинуть, як мухи.

— Сюди, сюди! — кричить Уленшпігель до Ламме і Неле. — Тут прянощі, коштовності, дорогий крам, цукор, мускат, гвоздика, імбир, реали, дукати, блискучі «золоті баранчики»[233]! Більше п’ятисот тисяч! Іспанці сплатять нам воєнні витрати. Пиймо! Відправимо месу гезів — винищимо наших ворогів!

І Уленшпігель та Ламме билися, як леви. Неле грала на сопілці за дерев’яним прикриттям. Була захоплена вся флотилія.

Підрахували вбитих: з боку іспанців тисяча, з боку гезів — триста, а серед них і кухар з флібота «Бріль».

Уленшпігель попросив дозволу звернутися з промовою до Трелонга і до матросів. Трелонг охоче дозволив. І він так промовив до них:

— Пане капітан і ви, товариші, нам сьогодні дісталося багато прянощів. Але ось перед вами славний товстун, на ім’я Ламме, запевняє, що бідолашний небіжчик, хай Господь упокоїть його у своєму святому лоні, невеликий був майстер у куховарських справах. Поставмо на його місце Ламме, він готуватиме нам божественне рагу і райські супи.

— Гаразд, — сказали Трелонг і матроси. — Хай він буде кухарем на кораблі. Ми дамо йому великого ополоника проганяти з кухні ласунів.

— Пане капітан, товариші й друзі, — почав Ламме, — ви бачите, що я плачу від радості, бо нічим не заслужив такої великої шани. Та коли вже ви мене, нікчемного, так високо вшанували, то я приймаю на себе благородні обов’язки майстра куховарських справ на славному фліботі «Бріль», але разом із тим найуклінніше прошу вас надати мені необмежену владу на кухні, щоб таким чином ваш кухар, тобто я, мав повне і законне право дати ополоником по лобі кожному, хто зазіхатиме на порцію свого товариша.

Трелонг і гези гукнули:

— Хай живе Ламме! Даємо тобі це право!

— Але в мене, — вів далі він, — є ще й друге покірне до вас прохання! Я ж чоловік товстий, здоровий, тілистий, маю велике черево і великий шлунок. Моя бідна жіночка, — хай Бог поверне мені її, — завжди давала мені дві порції замість одної. Ось такої ласки я і у вас прошу.

Трелонг, Уленшпігель і матроси гукнули:

— Ти матимеш дві порції, Ламме!

А Ламме, раптом засмутившись, вигукнув:

— Жіночко моя! Рибко моя кохана! Коли що й зможе мене втішити під час твоєї відсутності, то хіба тільки те, що за своєю роботою згадуватиму твої божественні страви в нашому затишному кубелечку.

— Тобі треба скласти присягу, мій сину, — сказав Уленшпігель. — Принесіть великого ополоника і великого мідного казана.

— Присягаюся, — почав Ламме, — Господом Богом, який хай допоможе мені бути вірним монсеньйорові принцу Оранському, Мовчазному на прізвисько, що править замість короля в Голландії і Зеландії, а також мессіру