Читати книгу - "Я, Богдан"

Я спорядив отця Федора з листом до львівського магістрату, вимагаючи окупу в двісті тисяч червінців для вдоволення орди, яка прийшла з калгою — султаном, Тугай — беєм і Пін — агою. В городі вже не було грошей, всі забрав Вишневецький з своїми пилявцівськими втікачами, ледве налічили 16 тисяч золотих. Отоді просити за Львів прибув до Лісениць мій колишній навчитель риторики з єзуїтської колегії отець Андрей Мокрський.

Дивно, як вік зрівнює людей! Тоді, багато літ тому, для нас, недорослих, отець Мокрський видавався мало не старим, а тепер виходило, що мало не дорівнюється мені віком. Чи то вже отці—єзуїти заволоділи й таємницею молодості, як заволодівали вони всіма таємницями душ і світу? Коли вісім років тому випустили вони до століття свого ордену книгу «Картини першого віку Товариства Ісусового», то взяли до неї гаслом слова Ісайї: «Царі й цариці лицем до землі будуть кланятись тобі. Ти будеш насичуватися молоком народу і груди царські смоктати будеш. І народ твій навіки успадкує землю».

Про отця Мокрського мав я спогади не найгірші. Ясна річ, він примушував тоді нас учити тексти Квінтіліана і Августина, однак знаючи, що нудьгою сердець не завоюєш, знайомив з великими язичниками: Цицероном, Горацієм, Сенекою, навіть з Овідієм. Мабуть, за ці роки Мокрський став уже професором чотирьох обітниць (тоді ще був лиш духовним коад’ютором), бо ж члени ордену твердо дотримувалися свого девізу «Amplius! Amplius!» — «Далі! Далі!» За своїми учнями вони стежили все життя, раділи за них навіть тоді, коли не вдавалося навернути в свою віру, бо ж однаково вважали, що сума успіхів у світі величина стала, отож покористатися з них можуть тільки мудрі й спритні, а себе залічували до наймудріших.

— Що ж, отче, — після повітань з своїм давнім навчителем мовив я до Мокрського, — хоч і виприснув я з — під опіки вашого товариства, та, бач, справдив сподівання, які покладалися на нас, новіціїв. Маю найвищу владу! А до влади ж єзуїти рвуться більше, ніж до багатства, і незмірно більше, ніж до знання. Хоч вам я завдячую саме знаннями.

— Сину мій, — прикрив очі повіками Мокрський. — Найбільша влада — в свободі. А хіба ти нею володієш? Вся в руках черні, що бушує, як море, а ти лиш утлий човник на розбурханих хвилях. Хіба, коли б мав справжню владу, став би так утискувати нещасне місто наше?

— Свобода — це право сміливо ставити запитання, як Іов! — вигукнув я. — Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди. Народ подає голос, а я — його уста, В народі виникають потреби — я їх називаю. Чи це вже так зле? Хіба не узгоджується з прийнятим у вас терміном gratia safficiens — достатня благодать?

Отець Мокрський несподівано заплакав. Цей високий, суворий чоловік, що, здавалося мені, в сухих очах своїх ніколи не мав і сльозини, плакав одверто, невміло, мовби по — дитячому, аж мені зашпигало в носі, і я взявся заспокоювати старого.

Він став розповідати про бідування Львова. Про те, як обідрав Вишневецький вірменів і євреїв, витягуючи гріш ab intimus, просто кажучи з — під душі, як збирали срібло й золото з церков і монастирів, як перебивали на гроші безцінні чаші сакральні, дарохранительниці, оклади книг. Як діти, осиротілі в час пожежі, і всі оті нещасні погорільці частково per inopiam victus91, частково від холоду і негоди на вулицях вмирали і по сей день вмирають.

Я теж плакав, слухаючи отця Мокрського, однак відав гаразд вельми, що ні мій приятель Тугай — бей, ні мої старшини не відступлять звідси, поки не отримають те, що хочуть.

— Не вмію запомогти вам, отче, — сказав Мокрському. — Дам тобі універсал охоронний, хай пришле місто до мене депутацію для переговорів, а я покличу старшин своїх на раду. Що з того буде — ніхто не зможе сказати.

Отець Мокрський завів ще раз мову про церкви й вівтарі, та я не дав йому докінчити. Сльози мої вже висохли, в душі пекло, стала перед очима вся земля наша.

— Не докоряй мені вівтарями, отче, — попросив я Мокрського. — Багато хто мені докоряє нині, а я стою безборонний і приступний для слів всіляких. Пан сенатор Кисіль писав мені нещодавно під Пилявці: «Невже для тебе немає на небесах всевидящого Бога? Чим винна ойчизна, яка тебе виховала? Чим винні доми й вівтарі того Бога, який дав тобі життя?»

А я хотів спитати і пана Киселя, і всіх інших, хто мене тепер звинувачує в гріхах. Де ж були ви всі, коли мордовано мій народ? Чом не згадували тоді про доми і вівтарі?

28

В тій самій простій селянській хаті, що стояв я в ній під Львовом, була в мене безсонна ніч, одна з багатьох таких ночей, коли я замкнувся від усіх, сів на лавку, підперши двері спиною, співав, приграючи собі на кобзі, Думи давні й мною складені, а тоді якось зачепився за слова:

А котрий чоловік отцеву й матчину молитву чтить — поважає,

Того отцева — матчина молитва зо дна моря винімає.

Де те море тепер? Віддалявся од нього більше й більше, роками й відстанями, — чи й забачу ще колись, чи заграє воно мені крутою хвилею.

Та зачепився думкою розтривожено не за море, а за оті слова про молитву отцеву — матчину.

Віра народна.

Отець Федір, коли повернувся з міста, то сказав:

— Помисли, гетьмане, чом не отворили тобі брами єдиновірці. Православних там більше, ніж схизматиків латинських, отже ж, переважили не вони. Чом би то?

— А ти що скажеш, отче? — спитав я його.

— Сказав уже, а ти помисли. Прийшов під Львів, стоїш, і брам тобі не отворяють. А Київ одчинив би всі ворота, таж ти його обминаєш.

Думати припадало гетьману. Привілей, обов’язок і кара. Львов не всякому здоров. Не всякому. Не помогли мої запевнення. Город не відкрив мені брам, душі теж не відкрив. Біг до мене люд звідусюди, з усієї України, з Білорусі, з Дону і від московських воєвод, бігло так багато, аж треба було щоразу перекроювати полки, побільшувати їх число, наставляти нових та нових полковників, вже й не знав їх усіх у лице, чув самі наймення. У Львові вже не