Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Скарлет змовкла, але не могла спокійно всидіти на місці. Що їй робити, якщо ні лікар, ні Пріссі не прийдуть, коли припече? Вона підійшла до вікна на вулицю, подивилась і знов сіла. Тоді підвелась і визирнула у вікно по другий бік кімнати.

Збігла година, потім і друга. Настав полудень, сонце стояло високо й палило нещадно, ані подмух вітерцю не ворушив закурене листя. Перейми у Мелані дедалі частішали. Довгі її коси злиплися від поту, на сорочці проступили пітні плями. Скарлет мовчки протирала обличчя Мелані губкою, а саму її точив страх. Господи, що, як пологи почнуться ще до приходу лікаря? Що їй робити? Вона ж зовсім на цьому не розуміється! Цього вона найдужче й боялася всі ці дні. Якоюсь мірою можна розраховувати на Пріссі, якщо лікаря не вдасться знайти. Пріссі, вважай, готова повитуха, вона скільки разів про це торочила. Але де ж Пріссі? Чого вона не вертається? І чого нема лікаря? Скарлет знову підступила до вікна й визирнула. Пильно прислухавшись, вона раптом подумала — чи то їй здалося? — що гарматний гук подаленів. Коли так, то це означає, що бої точаться ближче до Джонсборо, а отже...

Нарешті вона побачила, як вулицею підбігає до дому Пріссі, і вихилилася з вікна. Дівча підвело голову і, завваживши Скарлет, розкрило рота, збираючись щось гукнути. На чорному личку Пріссі проступав страх, тож Скарлет, аби вона не розтривожила Мелані якоюсь недоброю звісткою, хутко приклала пальця до уст і відійшла від вікна.

— Принесу трохи холоднішої води,— сказала вона, глянувши в темні з глибокими обводами очі Мелані й спробувавши всміхнутись. Потім швиденько вийшла з кімнати, щільно причиняючи за собою двері.

Захекана Пріссі присіла на нижню сходинку в холі.

— Бої біля ’Жонсборо, міс Скарлет! Кажуть, наших жентменів б’ють. Боженьку мій, міс Скарлет! Що станеться з мамою і з Порком? Боженьку мій, міс Скарлет! А що буде, коли янкі прийдуть сюди? Ой Боженьку...

Скарлет затисла їй рота рукою.

— Та замовкни, Бога ради!

Отож-бо й є — що буде з ними, коли янкі прийдуть? Що станеться з Тарою? Напружившись, Скарлет загнала цю думку десь у глиб свідомості й спрямувала свою увагу на більш нагальні справи. Якщо вона думатиме про це, то заверещить і завиє, як і Пріссі.

— Де доктор Мід? Коли він прийде?

— Я ніде його не знайшла, міс Скарлет.

— Що?!

— Не знайшла, бо його нема у шпиталі. Міс’ Меррівезер і міс’ Елсінг теж там нема. Один чоловік сказав мені, що доктор у повітці біля колій, де поранені солдати з ’Жонсборо. Але я, міс Скарлет, побоялась туди йти — вони там помирають, а мені мертвяків страшно...

— А інші лікарі?

— Міс Скарлет, я ніяк не могла тицьнути їм вашу записку, їй-богу. Вони там усі метляються, як шалені. Один лікар сказав мені: «Геть к бісу! Морочиш голову немовлятами, коли тут повно мре дорослих! Знайди якусь повитуху, вона дасть вам раду». Тоді я стала ходить і розпитувати, як ви мені веліли, що нового, і вони всі кажуть водно: «Бої в ’Жонсборо»,— і я...

— Ти кажеш, доктор Мід на станції?

— Атож, мем. Він...

— Слухай-но сюди. Я піду приведу доктора Міда, а ти щоб сиділа біля міс Мелані й робила все, що вона скаже. І коли ти тільки писнеш їй, де ідуть бої, я за милу душу продам тебе на глибокий Південь. І не кажи їй, що інші лікарі не схотіли прийти. Чуєш?

— Чую, мем.

— Витри очі, набери свіжої води у глечик і йди нагору. Обітри їй лице губкою. Скажеш — я пішла по доктора Міда.

— А в неї це вже скоро, міс Скарлет?

— Не знаю. Боюся, що скоро, але я не знаю. Ти повинна сама знати. Гайда нагору.

Скарлет схопила зі столика свій солом’яний брилик і напнула на голову. Глянувши мимохідь у дзеркало, вона автоматично поправила неслухняного кучерика. Холодні брижі страху з глибин її єства розбіглись по всьому тілу — вона відчула цей холодок навіть на кінчиках пальців, коли пучками доторкнулась до розпашілих щік, а на чолі у неї виступив піт. Скарлет сквапливо вийшла з будинку на пекуче сонце. Яскрава світлінь аж сліпила, і коли Скарлет швидко простувала Персиковою вулицею, кров гупала їй у скроні від спеки. Десь із центру чути було гул багатьох людських голосів — він то наростав, то спадав. Коли вдалині показався дім Лейденів, вона вже почала засапуватись через туго зашнурований корсет, але ходи не сповільнила. Голоси стали чутнішими.

Від Лейденів до П’яти Променів був такий жвавий рух, наче у розворушеному мурашнику. Носилися взад-вперед негри з наполоханими обличчями, на ганках сиділа без догляду й плакала біла дітлашня. Вулицю всю затолочили військові фургони, санітарні карети з пораненими, повози, наладовані різними валізами й меблями. З бічних провулків вихоплювались якісь верхівці, що прямували до штабу Гуда. Перед будинком Боннелів стояв старий Амос, тримаючи за вудила коня, запряженого в коляску; побачивши Скарлет, негр аж закотив очі.

— То ви ще не виїхали, міс Скарлет? А ми вибираємось. Стара пані спаковує клунка.

— Вибираєтесь? Куди?

— Бог його зна куди, міс. Кудись. Янкі ж підступають!

Вона хутко майнула далі, навіть не попрощавшись із ним.

Янкі підступають! Біля каплиці Веслі Скарлет зупинилася перевести дух і трохи вгамувати серце. Вона просто зомліє, якщо не заспокоїться. Стоячи отак і спираючись рукою на ліхтарний стовп, вона раптом побачила, як вулицею від П’яти Променів мчить верхи офіцер, і ту ж мить вибігла на середину дороги й замахала до нього рукою.

— Стривайте! Спиніться, будь ласка!

Вершник так різко шарпнув поводи, що кінь аж дибки звівся. Глибокі борозни втоми й виснаження пролягли на обличчі офіцера, але, незважаючи на це, він галантним жестом скинув з голови пошарпаного сірого капелюха перед Скарлет.

— Чим можу стати в пригоді?

— Скажіть, це правда? Що янкі підступають?

— Либонь що так.

— Це ви напевно знаєте?

— Так, пані. Знаю. Півгодини тому до штабу доставили депешу з поля бою під Джонсборо.

— Під Джонсборо? Це точно?

— Точно. Нема чого тішити себе ілюзіями, пані. Депеша була від генерала Гарді, і в ній сказано: «Я програв битву й відступаю».

— Боже мій!

Понуре обличчя втомленого вершника лишилося незворушним, коли він глянув на Скарлет. Офіцер стягнув поводи й надів капелюха.

— О сер,