Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

поглядом, як вони потекли у повітрі на південь, от ніби у вирій

подалися чи що.

Постояла, потяглася, припасовуючи до стегна торбинку для

збору зразків. І попрошкувала через запилюжене, вимощене

камінням поле, а сонце припікало їй у плечі та потилицю. Ген на

півночі бовваніло руйновище, а Першої Висадки, що зовсім

поруч із ним, не видніло ані пляминки: усі витвори людських

рук поховались за вигином планети й силуетами пагорбів. Усе

поховалося — крім неї.

А долі, то тут, то там, валялися декілька метеликів: загиблих

або знерухомілих чомусь. Елві присіла навпочіпки біля одного й

задивилася на тремку блакить його крил та на мовби мідяну

складність плоті: його тіло (чи те, що вона сприймала як тіло) склалося, мов який шарнір. Елві надягла свої рукавиці й підняла

те крихітне тільце. А воно й не стріпнулось. Елві сподівалася, що

метелик уже неживий, хоча це дало б менше фізіологічних

даних.

— Вибач, маленький! — сказала вона. — Це в ім’я науки.

Загорнула його в чорні ґратки, запечатала й натисла кнопку

послідовних процедур аналізу. Заклацав, замурмотів сам до себе

набір дослідних голок. Примружившись, Елві задивилася на

біло-блакитне склепіння неба. Та червона цята розплавленого

місяця плив ла там, градусів на п’ятнадцять вище небокраю: настільки яскрава, що просвічувалася крізь тонкі зеленаві

хмари.

Ранець закашляв, видавши якийсь код зі стількома

помилками, що Елві досі такого й не бачила. Вона взяла свій

ручний термінал і з’єднала його з каналом вихідних даних

ранця. Попередній набір даних був безладною мішанкою.

Холодний страх кольнув у груди. Якщо цей аналізатор зламався, то мине щонайменше кілька днів, перш ніж єдиний діючий

шатл привіз би їй запасного ранця з «Ізраеля». Вона навіть не

знала напевне, чи мають вони таку річ там серед

інструментарію, а чи, можливо, усі вони пропали, якщо були на

тому злощасному важкому шатлі, що зазнав шатлотрощі.

Страшною марою замріла перед її духовним зором перспектива

роками збирати — руками! — зразки й ніч за ніччю віддавати

розтинанню трупиків — от ніби яка машина часу закинула її

назад, у нижчий університет. Вийняла метелика. З вигляду його

трупик був майже такий самий, як і тоді, коли вона його туди

вкладала. Сіла вона, схрестивши ноги, біля нього і пройшлася по

системній діагностиці ранця, покусуючи нервово губи: невже й

зараз видасть іще один помилковий код?

Ба ні: працює чисто. Перевела погляд на метелика, тоді знову

на ранця. І склалася в її голові друга гіпотеза, не менш

моторошна за першу. Коли не гірша. Узяла Елві дохлого

метелика та й закрокувала додому — до хатин. Фаєз вибудував

собі невеличку зелену хатину в дусі чисто геодезичного дизайну, посередині схилу гострякуватого пагорба: досить високо, щоб не

знесла повінь після зливи, й не під самим гребенем, де вітер дме

найдужче. Наразі він сидів на стільчику, спиною притулившись

до стінки хатини. Були на ньому робочі штани з грубої тканини, теніска й непідв’язаний халат. Уже кілька днів не голившись, він

виростив на щоках чималу щетину, від чого здавався старішим.

— Це не тварина, — замість привітання сказала вона, тицьнувши йому під ніс метелика.

Фаєз підхопився, стільчик перекинувся.

— І мені приємно побачити тебе, — сказав він.

— Тут не два біоми, що зійшлися докупи. Тут їх три! Це… хоч

би що воно було, не має жодних хімічних чи структурних

загальних характеристик, як можна було б сподіватися.

— Лусія Мертон шукала тебе. Ти не здибала часом її?

— Що? Ні. Глянь: це тобі ще одна машинка. Це — одна з речей, подібних, — тут вона показала на червоного місяця, що вже

котився до обрію, — до он того.

— Гаразд.

— Що, коли вони прокидаються не тому, що реагують на нашу

присутність? Що, коли вони так чинять просто з послідовності, бо так запрограмовані? Цим іще дужче все ускладнюється.

Фаєз почухав голову над лівим вухом.

— Елві, ти наче прийшла по щось, та я не втямлю, чого тобі

треба.

— Як можна сподіватися від мене, щоб я бодай якось пояснила

це місце, коли воно