Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

— Наразі з Вас досить, — підвівся Самус. — Мені час. Принц Фелім уже, певне, чекає на перший урок водіння.

— Обережніше з ним — не доведи Зоря, щоб він ще лоба собі розбив, — застеріг Нод. — Султан, кажуть, дуже над ним труситься.

— Та не вчіть вченого, Ваша величносте, — трохи розсердився барон. — Сам знаю. Тобі он теж, між іншим, час вчитися автівку водити.

— Сам знаю, — передражнив його молодий суверен. — Йди вже до принца!

Засідання уряду, всупереч очікуванням Нода, пройшло досить бурхливо. Міністри з числа тих, хто лишився від попереднього уряду, наввипередки намагалися продемонструвати молодому королю свою обізнаність та працьовитість. Вони переривали один одного, сперечалися, запопадливо апелюючи до Нода та прем'єр-міністра Гааза Арондара. Пристарілий академік, однак, маючи досвід наукових суперечок, майстерно тамував пристрасті — десь гримав на колег, а десь жартував. Нові члени уряду, навпаки, були лаконічними й діловитими. Нод з подивом зауважив, що йому не лише цікаво брати участь у засіданні, але він ще й цілком добре розуміє предмети обговорення. Навіть виникла підозра, що присутні навмисне говорять так, щоб він легко міг розібратися, про що йдеться.

Утім, з поведінки Самуса та Пилипа було видно, що все відбувається цілком природно — віце-канцлери й собі захопилися ходом обговорення. Насамкінець прем'єр поставив питання про розширення меж охоронних зон королівських природних заповідників. Ухвалили розширити, всупереч позиції королівської спілки мисливців. Нарешті, порядок денний вичерпався. Нод, вислухавши компліменти щодо того, як швидко він входить у курс державних справ, що їх так само навперейми висловили молодому королю старіші члени уряду, нарешті закрив засідання.

Загра Пом вже чекала у королівському кабінеті, куди її з маєтку у Тасавському передмісті доправили люди Бобошка. Коли увійшли Нод, Самус та Пилип, професорка навіть зробила спробу присісти перед королем у придворному реверансі. Зробила вона це трохи незграбно, так, що ніхто й не збагнув, чи то вчена дама у такий спосіб кепкувала з нафталінових вимог етикету, чи, навпаки, намагалася їх дотримуватися, як воно вже в неї виходило.

Відпустивши охорону, Нод попередив професорку, що їй доведеться познайомитися з цілим рядом дивовижних феноменів та опинитися у справді фантастичних обставинах. Пилип додав, що все почуте і побачене пані Загрою далі являє собою велику державну таємницю. Вона вислухала їх обох мовчки, лише нахилом голови давши зрозуміти, що усвідомлює всю відповідальність за дотримання «режиму нерозголошення». Трохи повагавшись, ще додала, що обстеження генератора сакральності престолу, як вона сподівається, дасть змогу пролити світло на чимало наукових загадок сьогодення. Однак на професорку чекало розчарування — Нод повідомив, що наразі пані Загру запрошено не задля дослідження генератора, а для того, щоб вона поділилася своїми знаннями та гіпотезами про природу сірої матерії. Ділитися, між іншим, доведеться не лише з людьми, але і з надприродними сутностями, про існування яких вона й не здогадувалася. Король стисло ввів її у курс подій, розповівши про анклав, про Михайла та Ілька з Лахудриком, про те, що їх привело на Деолу, а також про те, як сірина викрала нещасного Марка.

— А у релігійних міфах вашої секти щось згадується про сутностей потойбіччя, окрім, власне, Ратха? — запитав у колишньої сектантки добропорядний, який і сам ще не оговтався від усього нещодавно почутого від Нода.

— Невже Ви, пане Бобошко, — з почуттям зверхності відповіла професорка, приховуючи за нею великий подив, — за усієї Вашої інтуїції досі не допетрали, що усе те релігійне вчення ратханарів — то чистісінька вигадка? Лідери групи біженців з Ратхана створили секту лише з метою зберегти своє керівне становище серед одноплемінників. Коли ж вони зрозуміли, що демократична влада Залізних Гір готова потурати усіляким їх «особливим релігійним потребам», то просто використовували ту свою «релігійність», щоб поширити вплив у країні. Зрештою, навіть до парламенту дісталися, а тоді й до інших країн пробралися.

— А жахливі ритуали спалення людей? — спохмурнів Самус.

— Теж щоб страху нагнати, — визнала професорка. — Жахіття та загадковість — дуже помічний спосіб тримати фанатиків у покорі та відданості.

— То ця релігія від самого початку була цілковитим фейком? — перепитав Нод, щиро обурившись не так за наївних адептів Ратха, як за давніх резидентів розвідки Ланоду. — А мої пращури до неї ставилися серйозно!

— Якщо абстрагуватися від усіляких нісенітних текстів заклинань, психоделічних глиняних черепів крегів, а також антикварних причандалів старих збоченців на кшталт графа Вульснера, то у сухому залишку побачимо лише маркетингову мережу для поширення такого собі синтетичного порошку. Я ще замолоду спромоглася розгадати його компоненти...

— Як лаконічно й цинічно Ви усе пояснили, — процідив крізь зуби Пилип. — Отже, ваша секта ловила нових адептів на синтетичний наркотик, а прибутки від його продажу троє керманичів використовували для збільшення свого суспільного впливу. Попервах у Імперії, а тоді і в нас. Ви ж, пані професорко, використовували свою частку дивідендів ще й для досягнення власної наукової мети — дістатися до генератора сакральності, тоді як двоє інших керманичів секти мали на меті лише владу та гроші.

— Ви так само не пасете задніх у цинізмі, — незворушно відповіла професорка, — якщо так точно зрозуміли мої мотиви та дії, до яких ті мотиви спонукали. Однак рівня мого цинізму Ви все ж не усвідомлюєте. Я випереджу Ваше наступне питання, пане Бобошко, і скажу, що підпільне виробництво порошку в Імперії процвітає завдяки сприянню високих чинів імператорського двору. Полюбляють вони цей продукт. Я можу допомогти Вам викрити їх. Уявляєте, який скандал зчиниться? У Межимор'ї вельми ревно ставляться до психічного здоров'я нації. Що то буде, коли піддані імператора дізнаються, що трон обсіло кодло наркоманів! Гадаю, після розголосу цих фактів Імперії стане не до міжнародних інтриг.

— Справді, — підтримав ідею Самус. — Не завадило б трохи вгамувати загребущих наших сусідоньків.

— Ми до цієї ідеї ще повернемося, — підвівся Нод. — Наразі час рушати до анклаву.

Він покликав Горанга. Привид не одразу з'явився на очі — для годиться трохи із невидимості побурчав, що він теж має право на відпочинок. Однак почувши, що вони знову йдуть до Білого замку, тепер у ширшому товаристві, він без подальших зволікань спрямував сигнал, як навчив його Лахудрик, до кабінету отамана та першим пройшов крізь браму, що виникла у стіні.

Загра з усіх сил намагалася вдавати, що зовсім не дивується усьому довкола. Четверо чоловіків, рахуючи привида, так