Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Звичайно, — відповів Джон, — я так і зроблю, в разі це буде конче необхідно. Доки ми в відкритому морі, досить лише наглядати; я і матроси не залишаємо палуби. Та’якщо цей Галлей не опам’ятається й тоді, коли ми наближатимемось до берега, то, признаюся, я потраплю у велику скруту.

— А ви зможете тримати правильний курс? — спитав Паганель.

— Це нелегко, — відповів Джон. — Уявіть собі, на судні немає жодної морської карти!

— Невже немає?

— Запевняю вас. “Макарі” робить лише каботажні рейси між Іденом і Оклендом, і Вілл Галлей так призвичаївся до цих місць, що не потребує жодних вимірів.

— Він, мабуть, думає, — мовив Паганель, — ніби його бриг сам знає дорогу й прямує куди слід.

— Е, я не довіряю судам, які йдуть самі по собі, — скавав Джон Манглс, — і коли Вілл Галлей пиячитиме й біля берегів, нам буде непереливки.

— Не втрачаймо надії, — озвався Паганель, — що поблизу землі він прийде-таки до тями.

— Отже, — зробив висновок майор, — ви не зможете, якби в цьому виникла потреба, привести “Макарі” до Оклендського порту?

— Не маючи карти узбережжя, зробити це неможливо. Підступи до берега там дуже небезпечні. Це низка маленьких фіордів, покручених і примхливих, як фіорди Норвегії. Крім того — сила підводних рифів, і потрібен великий досвід, аби на них не наскочити. Яке б не було тривке судно, воно неминуче загине, наштовхнувшись кілем на сховану під водою скелю.

— То екіпаж судна, — розпитував далі майор, — може знайти порятунок, тільки діставшись до берега?

— Так, якщо море не бушуватиме.

— Ризикована спроба! — зауважив Паганель. — Адже новозеландські береги дуже негостинні, й небезпека загрожуватиме нам на суходолі так само, як і на морі.

— Ви маєте на увазі маорійців, пане Паганелю? — спитав Джон Манглс.

— Саме так, мій друже. Маорійці набули собі в Індійському океані лихої слави. Це не боязкі, плохі австралійці, а кмітливе й кровожерне плем’я, людожери, від яких марно чекати собі ласки.

— Виходить, — сказав майор, — якби капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, ви не порадили б його там розшукувати?

— Тільки на узбережжі, — відповів географ, — де можна натрапити на сліди “Британії”; в глибині островів будь-які розшуки марні. Європеєць, що наважився відвідати ці лихі краї, неодмінно потрапляє до рук маорійців, а хто став їхнім бранцем, той приречений на смерть. Я спонукав моїх друзів перейти пампу, перетнути Австралію, але ніколи не навернув би їх на стежки Нової Зеландії. Хай доля вбереже нас од свавілля цих кровожерних тубільців.

Паганелеві побоювання були аж надто виправдані: Нова Зеландія зазнала недоброї слави, і кожне нове відкриття на її островах позначалося кривавою датою.

Кількість жертв, внесених до мартиролога [85] мореплавців, чимала. Кривавий перелік відкривають п’ятеро матросів Абеля Тасмана, що їх по-злодійському забили й пожерли новозеландці. Така ж доля судилась капітанові Туклею й всім матросам його шлюпки. В східній частині протоки Фово п’ятеро рибалок з судна “Сідней-Ков” знайшли жахливу смерть у шлунку дикунів. Слід ще згадати чотирьох матросів зі шхуни “Брати”, по-звірячому пошматованих у гавані Моліне, багатьох солдатів з загону генерала Гейтса і трьох дезертирів з “Матільди”, щоб перейти до розповіді про долю капітана Маріона дю Френа.

11 травня 1772 року, невдовзі після першої подорожі Кука, в бухті Островів кинули якір судна “Маскарен”, під командою французького капітана Маріона, і “Кастрі”, яким керував його помічник капітан Крозе. Двоєдушні новозеландці зустріли європейців надзвичайно гостинно. Вони навіть прикинулись боязкими, і, щоб вони призвичаїлись відвідувати кораблі, довелось робити їм подарунки, різні послуги, довгенько спілкуватися з ними.

Тямовитий ватажок тубільців Такурі, коли вірити Дюмон-Дюрвілеві, належав до племені вангароа й був родич дикуна, котрого по-зрадницькому взяв у полон Сюрвіль за два роки до прибуття капітана Маріона.

В країні, де поняття честі зобов’язує кожного маорійця платити за образу кров’ю, Такурі, звичайно, не міг забути наруги, заподіяної його родичеві й цілому племені. Він терпляче дожидав появи будь-якого європейського судна, плекаючи план помсти, яку й виконав з небаченими спокоєм і жорстокістю.

Удавши спочатку, ніби він боїться французів, Такурі уживав усіх засобів, аби приспати їхню пильність. Його товариші й він сам часто ночували на французьких кораблях. Вони привозили морякам найкращу рибу, брали з собою своїх жінок і дочок. Невдовзі тубільці вже знали всіх офіцерів на ймення й почали запрошувати французів відвідати їхні селища. Маріон і Крозе, обдурені цими виявами доброзичливості, обійшли таким чином усе побережжя з його чотирма тисячами мешканців. Дикуни зустрічали їх голіруч і всіляко намагалися викликати до себе цілковиту довіру.

Капітан Маріон, зупинившись у бухті Островів, хотів був змінити на судні “Кастрі” щогли, сильно пошкоджені останніми бурями. Він зробив розвідку прилеглої до побережжя місцевості і 23 травня натрапив на чудовий кедровий ліс за два льє від берега й поблизу бухти, що лежала на відстані одного льє од місця стоянки кораблів.

У лісі напнули намети, і матроси — дві третини команди, — озброєні сокирами й іншим струментом, заходились валити дерева й лагодити дорогу, яка вела до бухти. Влаштували ще два інших табори, один на острівці Моту-Аро в центрі бухти, куди перевезли з судна хворих, а також ковалів і бондарів, другий на березі океану, за півтора льє від стоянки суден; цей останній сполучався з місцем роботи теслярів. В усіх трьох пунктах морякам допомагали спритні дужі дикуни.

Однак капітан Маріон довгенько ще вживав певних застережних заходів. Озброєних тубільців не пускали на судна, матроси, що добирались у шлюпках до берега, завжди мали при собі зброю. Але поведінка тубільців приспала пильність Маріона та найнедовірливіших офіцерів, і він врешті наказав відряджати людей до берега без зброї. Капітан Крозе вмовляв керівника експедиції