Читати книгу - "Сибіріада польська"

До хутора було з п’ять кілометрів. Від села відділяв його великий шмат орних полів, плавкі болота й тайга. Хутір називався Вовчий. Стояло там кілька старих хатин. На даний момент одна була заселена. У кожній лише одна кімната, чималу частину якої займала велика російська піч.

— Спати, на ній можна,— вихваляв Абрамов. — Побачимо, чи добре тягне, не димить...

Піч не диміла. Полум’я весело миготіло, тріскали іскрами смоляні поліна, приємне тепло гріло задублі долоні прибулих мешканців.

— Я тут залишаюсь,— вирішив Долина. Абрамов зрадів.

— Добре. Ну то пішли, побачимо, як інші хати виглядають.

Гонорка Ільницька вирішила поселитися в сусідній. Шайна кував залізо, поки гаряче.

— Товаришу управляючий, що ви скажете, якщо я привезу сюди свою сім’ю?

— Сім’ю? Велика? Нам потрібні тут робочі руки...

— Разом нас, окрім матері, ще четвірка до роботи!

— Чоловіче, про що питаєш! Хоч сьогодні повертай до Тулуна і привозь тих своїх поляків, скількох можеш. А тепер повертаємо до села, дам вам аванс, одержите картки, забезпечитесь продуктами. Маєте день на улаштування, а потім — до роботи.

Сташек, завчасно забраний з лікарні, поволі одужував. Бували запаморочення, до звихнутої руки ледь повертала колишня справність, повільно загоювалося поранене обличчя. До того не міг позбутися почуття вини, а утопаючий в ополонці Карий увесь час стояв перед його очима. Батько до цієї справи не повертався. Вечорами замінював синові бинти, промивав рани відваром з якоїсь кори.

— Гарно загоюється. Незабаром усе буде гаразд, хоч шрами, мабуть, залишаться. А рукою увесь час рухай, пальцями перебирай. Знаю, що болить. Мусить боліти...

Російська піч у їх хаті нагрівалася швидко, в кімнаті було тепло. Сташек з Тадеком спали на печі. Батько змайстрував собі нари, які вимостив сіном. Збив стіл з неоструганих дощок, підставив до нього довгу лаву. Мали тільки один горщик для варки всього, що вдалося, і старий, закопчений мисливський казанок. У Булушкіно були ситі, як ніколи. Управляючий виділив їм півмішка картоплі, кілька кілограмів ячмінної крупи й борошна. Та ще й батько, повертаючи з роботи, приносив щоденну порцію хліба. А часом навіть трохи цукру і шматок м’яса. Після останніх подій Долина заспокоївся. Поки що ніхто його тут не шукав. І мабуть не знайде.

У Булушкіно не було радіо, а про телефон то вже краще не нагадувати. Листи й газети привозили в село один раз на місяць або з якоїсь нагоди. Міліціонер з району з’являвся тут рідко.

Долина лежав горілиць, з руками під головою, вдивляючись у темну стелю.

— Татусю, спиш?

— Не сплю ще, сину. А що, знов болить?

— Ні, тату. Я хотів тільки запитати...

— Питай.

— Не гнівайся, татусю, але я так часом думаю, що ми то вже мабуть ніколи до нашої Польщі не повернемось.

Сташек чув, як батько ворухнувся, може, повертався в його бік. Заки відізвався, хрякнув, відкашлявся, немов йому раптом у горлі засохло.

— Що тобі таке сьогодні в голову прийшло! Не думай так, синку. Ніколи такої думки навіть до себе не допускай. Повернемося у Польщу, напевно повернемося! Щоб не знаю що, повернемось. Але мусимо кінця цієї війни дочекатися. То через війну ті всі наші нещастя. А як війна закінчиться, настане на світі спокій, тоді до Польщі повернемося. Стасю, чуєш?

— Так, татусю, чую.

— Обіцяй мені одне, бо ти вже великий і сам розумієш, в житті може бути ще по-різному. Дай мені слово, сину, що якби так, не дай Боже, зі мною щось сталося, то ти ніколи, ніколи про Польщу не забудеш! Повернешся до Польщі і Тадзя до неї забереш. Розумієш мене, сину? Цей мій наказ краще, ніж десять заповідей, запам’ятай собі!

За тиждень приїхало до Булушкіно кілька сімей з Тулуна, а серед них Грубові, Барскі та Баликові. Усі поселилися у Вовчому хуторі. Лише Бронек Шушкевич переселився до села, де знайшов куток, харч і дарове прання, а, мабуть, й щось більше у молодої солдатської вдови, Нюрки. Після повернення з Тулуна Шайна відкликав Долину вбік.

— Маю для тебе два повідомлення. Присохла та твоя справа з конем. Мама говорить, що навіть міліціонера в стайні не було. Ніхто про тебе не допитувався.

— Ну й слава Богу. А друге повідомлення?

— Ти допіру здивуєшся! Домбровський видав себе за українця!

— Що? Домбровський, державний лісничий?

— Ну бачиш, який то був балагур? Так, чоловіче. Може, цим самим хотів якось виправдати прийняття радянського паспорта? Але лишився ні з чим. Ледве видав себе за українця, а вони хап його за сраку і до Червоної Армії, на фронт!

— Що ти кажеш! А що Домбровська, діти?

— Що вона бідна винна. Збожеволів, мабуть, чоловік, і все. Стільки, що