Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Тим часом при всіх європейських дворах і в Січі московськими слами були пущені чутки-туруси, що Польща даремно обрала Яна Собеського королем замість московського царя і що тепер для успішної війни з аґарянами єдиним її виходом є приєднання до Московії. Король Ян Третій Собеський, почувши про московські заяви, зажадав від царя нових перемов у Андрусові, але цар, не відмовляючись, не поспішав їх вести тепер, коли Польща успішно відбивається від Орди й Порти. Він котом над норою пожадливо й хтиво чекав миші, що таки вилізе з нірки, знесилена, і попаде в його лапи.

Сірко, носячись то в один, то в другий закуток рідної землі, шарпаючи турчинів у полі на помежжях і на морі, отримав листа від Собеського. В ньому, крім молитовної пропозиції стати його гетьманом, Собеський змальовував ситуацію, що склалася, натякнувши, що в Москві вже стоїть питання не тільки про Україну, а й про саму Польщу і спасінням для обох держав та їхніх сполеченств тепер є їх об'єднання та очолення України Сірком, бо інших немає. То був не лист, а крик душі до щирого й вірного друга.

Сірко лишив свої загони в полі під зверхністю наказного Лавра Гука для продовження промислу і спішно подався із джурою з Січ, а там, виславши додаткові талери-гончаки й байдаки в море та заложні загони в степ, зайнявся господаркою, готуючись до зими.

В Коші за час Сіркової відсутності навіть не відбулося традиційного поминального молебна по убіенних, а в грецькій гостинній хаті товпилося повно амбасадорів і викупців, які зворохоблювали пиятиками сірому і навіть старших та середульших старшин. Все те судомило кошового, пантеличило й навіть лякало.

Стоячи в бокуні церкви навколішки і молячись за полеглих, Сірко бачив, як у руках отця-екзарха гойдається кадильниця, чув, як пахне мирояном, буж-деревом та ладаном і звучить: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» А в очах стояли довгими тристатисячними лавами оголені до пояса секбапи і спаґії на віслюках і верблюдах. Здавалося, не можна було спинити ту лавину, та Сірко з побратимами не лише не злякався її, а й викрав уночі батову султанової ґамзи-казни.. І ось тим, що полягли при ньому й без нього, навіть молебня не відбуто значковими!

Чомусь пригадався царський рукомесник-маляр Левко Тарасович, що наглядав за оздобленням Грановитої палати в Москві і перший привітав Сіркове звільнення, здивувавши його зізнанням, що «додому не хочеться, бо тут бардзо ліпо працюється та жнеться». І тоді, й тепер його мучило те, що, покинувши святі київські обителі, Тарасевич подався, як пристосуванець, оздоблювати чужину за ситий кошт і спокійне життя, вишколюючи ще й півсотні підмайстрів.

По молебню Сірко при запрошених значкових обідав із питвом у канцелярії, все пронизливіше оглядаючи то одного, то другого з присутніх.

Були тут і посланці Самойловича: Василь Романовський та Лазар Квітковський, котрі ніби чекали Сіркової відповіді на гетьманового листа, а насправді промишляли вивідством і нацьковами січового товариства на потрібний гетьманові штиб.

— То якою, вельмишановний пане кошовий, буде ваша контроверса-відповідь нашому мосьпанові гетьманові на його листа? — не втримався Романовський, як поминальний обід кінчився.

Сірко перехилив поставця з рештою оковитої, поставив його на стіл перевернутим, повернув тяжкий погляд до Романовського і його старшого, обережнішого компанійця Квітковського, пронизуючи їх очима, витер рушником уста й вуса, оглянув решту присутніх і заговорив, ніби видавлюючи з себе слова:

— Коли б твоя милість, молодче, не був сином шанованого мною батька і амбасадором, як і твій хитріший поплічник, я б наказав січовим палочникам влаштувати вам Вербну суботу біля слупа, бо ви обидва не обрані по покону козацькому, а призначені, і ваш самовиборця-гетьман також не від того гетьман,— Сірко аж зітхнув, відклавши рушника.— А так, запам'ятайте, що від польського дідичного нам круля ми тепер не відступимо, бо спільне в нас нині лихо як ніколи. А буде ще ваш дурень-гетьман затримувати на переправах запорозькі батови із збіжжям і провіантом чи ще чимось, то доведе мене із Товариством до того, що одного разу підемо і аж із Колузького Полісся, Дебрянщини та Стародубщини зачнемо перебирати під себе обраділі полки, не давши вашому мосьпанові і опам'ятатися, і закінчимо випрошенням у царя місця для його гріховної душі у сибірському пограбі,— почав набивати він люльку.— Перекажіть своєму лакизі-мосьпанові, що він буде гетьманом, як його обере більшість не підлеглого йому люду козацького і поспольного, як він прийде й поклониться війську вольному запорозькому. А не схоче того вчинити — то гетьманом буде Дорошенко чи хтось інший. Чули-сьте, бевзі, що сказав вам? — раптом звівся Сірко над столом, осатанівши.— Вимітайтесь із усіма супровідцями, і щоб до вечора вами й не смерділо тут, коли хочете бути живими! — пристукнув він у стіл п'ястуком, аж амбасадори пополотніли з ляку.— З Переволочної, Калаберди, Мерефи та інших міст січовиків ми й не думаємо виводити! Так і скажете вашому самовиборцеві! — гукнув він услід амбасадорам, що злякано посунули в двері з канцелярії.— Отак воно буде краще: ви самі по собі, а ми — самі по собі! — всівся Сірко знову в застіллі.— Втікачів із Торських солярень не видавати боярам нізащо,— подивився кошовий на суддю Степана Білого.— Чули-сьте всі?!.

«А ватаги-батови ваші, доблії, по присилці „вора-самозванця“ я гетьманові велів вільно пропускати через переправи, не чинячи проволочок, щоб вас, запорогів, від нашої государевої милості не відлучати»,— читав січовий писар Андрій Яковля присутнім цидулу царя, привезену з казною-ґамзою в Січ окольничим Василем Пархуновим.

— А посланці царя й короля в Андрусові знову таємно порішили укласти вічний мир між собою, і Польща в ньому відсторонена від України, а лиш буде спільно з нами воювати проти аґарян, що, чувати, сейм не утвердив,— звітував Сіркові наказний Лукаш Андрієвич.— А в Селім-Гірея візиром став Субаш-Кизи, то їздив вліті до круля Яна з пропозицією побудувати з каменю біля Кизи-Кермена спільну фортецю, але король на те не погодився. А в темниці у нас сидить пійманий під