Читати книгу - "Володимир"

І враз заволали вої, всі люди, що стояли на горі. Добриня, зробивши своє, швидко спустився вниз, а вони натягли мотузи, валили, волокли ідолища до Волхова. Останній день старих богів закінчився...

Уночі Добриня не спав. Здавалося, і йому, і всім стомленим людіям новгородським слід було спочити - після повалення богів на Перинь-горі було ще хрещення на Волхові, яке вчинили єпископ Іоаким і священики, увечері Добриня з воєводами й боярами вечеряли з гостями з Києва в княжому теремі.

Саме в цей час трапилось лихо. У городі почалась пожежа. Хтось підпалив стіни княжого терема й дітинця. Гридні кілька годин носили воду з Волхова, засипали стіни піском, гасили жар просто ногами.

Але тільки погасили пожежу в дітинці, заграва встала над лівим берегом Волхова - там горіли княжі склепища, і хоч гридні одразу на лодіях попливли туди, гасити пожежу було вже пізно - склепища горіли, як свічі, вогонь гоготів, віхті від пожежі летіли на сусідні дворища - зашумів, закричав переляканими голосами весь Новгород...

Добриня не лягав - де вже йому було спочивати?!

4

Князь Володимир швидко дізнався про те, що сталось у Новгороді. Вісті про глухий опір християнству й усьому новому, що владно входило в життя, доходили й з інших земель - з червенських городів, з Полотська, Тмутаракані.

Втім, що землі - в самому Києві було дуже неспокійно: на кладовищах, де по новому обряду ховали мертвих і ставили над могилами хрести, хтось ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и - викопувати трупи й брати з них одяг і коштовні речі.) їх, хрести на-кладовищах і над шляхами сікли, на Подолі й Оболоні убогі, ниці люди потай збирались у землянках і хижах, в гаях і дібровах, раз і другий вночі розбили склепища на торзі, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу.

Князь Володимир рішучий і грізний. Ні він, ні Гора не можуть поступитись. Князь і бояри спускаються на конях з Гори, проїжджають нове кладовище, де лежать роздягнуті трупи й посічені хрести, бачать на Подолі розбиті склепища.

Бояри й воєводи дивляться на князя - сьогодні Божедом і Сайга, розбиті склепища на торзі, пограбовані кладовища, що ж завтра?

- Шукати татів, єретиків, розбійників - і вбивати, - шепоче князеві воєвода Вовчий Хвіст.

Кров за кров - це нагадувало старі часи, коли за смерть карали смертю; тоді брат мстився і мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, - нині ж бояри й воєводи вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство їх, княжих слуг - бояр, воєвод, усіх мужів княжих, - мстився й карав князь.

А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на коні перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Дніпро, небо, луги, але думає й про це - який же він буде християнин, аще дозволить убивство.

- Головників, татів, єретиків ловити й класти на них віру * (*В і р а - штраф гривнями.), - велить князь.

Дружина князя Володимира літає по Подолу й Оболоні, вдирається до землянок і хиж, шукає татів, головників, єретиків. Але знайти їх, піймати, накласти віру - нелегко, тут, над Почайною й Сітомлею, убогі, ниці люди одностайні, тверді, уперті - ніхто з них нічого не знає, ніхто головників і татів не бачив.

Більше того, коли гридні продовжують пошуки й уночі, допитують людей з іспитом* (*З іспитом - допит з примусом.) розсипаються ген по луках і дібровах, невідомо хто потай, так тихо, що не чути навіть і крику, вбиває двох гриднів - Зарву й Горнича; пісок та кров - хто знає, де поділись головники?

Серед гриднів на Горі тривога й неспокій, - це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, сміливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нині служити князеві за одрину* (*Одрина - постіль, ложе.), хліб, харч, помирати від руки брата над Почайною?!

Ця гридьба вже й раніше була хижою, злою - князь платив і їм гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.

Роздратовані гридні говорять:

- Зло єсть головам нашим, їмо дерев'яними ложками, а вмираємо від ножа з-за рогу...

Князь Володимир велить платити гридням більше, викувати для них срібні ложки.

- Без дружини не матиму нічого, а з нею здобуду, як отець мій і дід, золото, срібло.

Увечері він довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранці велить кликати в Золоту палату воєвод, мужів, бояр.

Єпископ Анастас несміливо зайшов до Золотої палати - князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини.

У палаті декого з бояр і воєвод здивувало, чому з'явився гут єпископ, чим може він допомогти в цей важкий, смутьяний час князеві, Горі?

Втім, це одразу й минуло - єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, піднявши правицю, благословив князя, сів на лаві в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там і сидів.

Розмова в палаті цього ранку йшла важка й сувора - яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднів, знайдені над Почайною.

- Уже, княже, - гомоніли бояри й воєводи, - не допомагають і віри, беремо з головників і татів за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється...

- Що хочете, мужі мої? - запитав князь.

- Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде...

- Не можу! - промовив князь Володимир. - Новай закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу...

Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?

- Отче Анастасе, - звернувся князь Володимир до єпископа, - що скажеш мені й мужам моїм?

Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.

- Ти поставлений єси, княже, - тихим голосом промовив він, - на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...

- Чи можу я карати смертю за смерть? - запитав його князь.

- Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає...

- Буду, - сказав князь Володимир, - творити так, як просите ви, мужі мої, і