Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

— Гаразд, гаразд, — відповів Олівер. — Дозвольте, я прокажу молитву. Прошу вас! Дозвольте, я прокажу одну молитву. Станьте зі мною навколішки і прокажіть тільки одну молитву, а тоді будемо говорити до самого ранку.

— Надвір, надвір, — сказав на відповідь Фейгін, штовхаючи хлопця до дверей і безтямно дивлячись поверх його голови. — Скажи, що я заснув, — тобі вони повірять. Ти можеш мене вивести, якщо забереш із собою. Ну ж бо, ну ж бо!

— О боже, прости цьому нещасному! — скрикнув, заливаючись сльозами, хлопець.

— От і добре, от і добре, — сказав Фейгін. — Це нам на руку. Спочатку за ці двері. Якщо я тремтітиму й труситимусь, коли ми минатимемо шибеницю, ти на це не зважай, іди швидше далі. Ну, ну, ну!

— Вам більше нема про що його розпитувати, сер? — запитав тюремник.

— Ні, запитань у мене більше немає, — відповів містер Браунлоу. — Якби була надія, що ми зможемо привести його до тями…

— Ніщо вже не приведе його до тями, — сказав тюремник, похитуючи головою. — Краще облиште його.

Двері камери відчинилися, і зайшли сторожі.

— Ну рушай же, рушай! — крикнув Фейгін. — Тихенько, але не так повільно. Ну швидше, швидше!

Сторожі схопили його і, вирвавши з його рук Олівера, відтягли назад. Хвилину він борюкався з силою відчаю, а потім почав лементувати так, що його зойки проходили навіть крізь ці товстелезні стіни і лящали у вухах містера Браунлоу і Олівера, аж доки вони опинилися на подвір'ї.

Але за мури в'язниці вони вийшли не зразу. Ця жахлива сцена так вразила Олівера, що він мало не знепритомнів, і минула добра година, перш ніж знову зміг стати на ноги.

Коли вони вийшли на вулицю, вже світало. Там уже зібралася велика юрба; біля кожного вікна купчився гурт людей, вони курили, грали в карти, щоб згаяти час; люди в натовпі штовхалися, сварилися, жартували. Все свідчило про життя і бадьорість, все, за винятком страшних речей у самому центрі: чорного ешафота, поперечини, мотузки та інших жахливих засобів смерті.

Розділ LIII

і останній

Оповідь про долі дійових осіб нашої повісті майже закінчена. Те, що залишається додати їхньому біографу, можна викласти в кількох простих словах.

Не минуло й трьох місяців, як Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в тій самій сільській церкві, де віднині молодий священик мав виконувати свої обов'язки; того ж таки дня вони в'їхали до свого нового щасливого дому.

Місіс Мейлі оселилась у сина та невістки, щоб протягом решти дарованих їй долею супокійних днів насолоджуватися найбільшою радістю, яка може випасти на старість достойним людям: спогляданням щастя тих, кого вони безнастанно опікали з гарячою любов'ю й оточували ніжними турботами протягом усього свого сповненого добрими ділами життя.

Після ґрунтовного й ретельного вивчення грошових справ виявилося, що коли рештки батьківських статків, які присвоїв собі Монкс (статки ці ніколи не збільшувались ні в його руках, ні в руках його матері), поділити порівну між ним і Олівером, кожному дістанеться три тисячі фунтів з невеликим лишком. Відповідно до умов батьківського заповіту, Олівер мав право на весь спадок, але містер Браунлоу, не бажаючи позбавити старшого сина можливості спокутувати своє минуле і вийти на чесний шлях, запропонував рівний поділ, і його юний вихованець з радістю погодився.

Монкс, який залишив за собою це вигадане прізвище, забрав свою частку і виїхав з нею у якийсь віддалений закуток Нового Світу, де, не гаючись, проциндрив її, знову взявся за старе і попав у в'язницю, діставши за плутні та ошуканство чималий термін; там він і помер від давньої своєї хвороби. Так само далеко від батьківщини померли головні члени зграї його приятеля Фейгіна, які лишилися в живих.

Містер Браунлоу всиновив Олівера. Оселившися з ним і своєю старою ключницею за милю від пасторського дому, де жили його любі друзі, він виконав єдине ще не здійснене бажання Оліверового люблячого серця і зібрав докупи невеличку громаду, життя якої настільки наближалося до ідеалу повного безхмарного щастя, наскільки це можливо в нашому недосконалому, мінливому світі.

Скоро після весілля молодої пари шановний лікар повернувся до Чертсі, де, позбавлений товариства своїх давніх друзів, він став би нудити світом, якби був схильний до цього за своєю вдачею, і перетворився б на буркуна, якби знав, як це зробити. Протягом двох-трьох місяців він обмежувався натяками, що місцеве повітря почало, мовляв, вадити його здоров'ю; потім, переконавшися, що це місце просто перестало йому подобатись, передав прак-. тику своєму помічникові, найняв невеличкий будиночок на околиці того села, де його молодий друг був пастором, і відразу ж видужав. Тут він завів садок та город, почав рибалити, освоїв теслярство та інші подібні ремесла, за які брався з властивим йому завзяттям. У всіх цих ділах він прославився серед місцевого люду як найвищий авторитет.

Ще до свого переїзду лікар зблизився з містером Грімвігом, і на його дружні почуття цей ексцентричний джентльмен відповів йому щирою приязню. Отож кілька разів на рік містер Грімвіг приїздить до нього в гості. І під час кожного свого візиту містер Грімвіг працює в садку, рибалить, теслює, роблячи все це своїми, властивими тільки йому методами, але при цьому завжди запевняє, підтверджуючи запевнення своєю звичною клятвою, що його спосіб найправильніший. В неділю, розмовляючи з молодим священиком, він ніколи не проминає нагоди розкритикувати його проповідь, а потім щоразу каже під секретом містерові Лосберну, що, на його думку, проповідь чудова, але авторові про це знати не треба. Постійна й улюблена розвага містера Браунлоу — нагадати містерові Грімвігу його пророцтво відносно Олівера, пророцтво, яке він Вирік того вечора, коли вони сиділи, поклавши перед собою годинник і чекаючи повернення хлопця. Але містер Грімвіг уперто запевняє, що по суті він мав рацію, і на доказ своєї правоти нагадує, що Олівер таки й справді не повернувся. Навівши цей доказ, він весело сміється, і настрій у нього стає пречудовий.

Містер Ной Клейпол, одержавши від суду помилування ва те, що посвідчив проти Фейгіна, і дійшовши висновку, що обране ним ремесло не таке безпечне, як йому б хотілося, деякий час не знав, де знайти собі діло, яке забезпечувало б йому добрий шмат хліба і водночас не надто обтяжувало б його роботою. Розміркувавши, він вибрав собі фах донощика, і це діло дає йому добрий заробіток. Працює він так: раз на тиждень під час церковної відправи він виходить на прогулянку в парі