Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

тому, що за непорушною традицією, котру, як і все непорушне, в Каканії порушували тільки у виняткових випадках, Мезерічеру належало б стати, власне, кайзерівським радником. Бо ранґ кайзерівського радника був не вищий, як можна виснувати із змісту цих слів, а нижчий від ранґу урядового радника; ранґ кайзерівського радника відповідав лише званню капітана. Отож Мезерічер мав би стати кайзерівським радником, тому що цей титул надавали, крім канцелярських чиновників, лише представниками вільних професій — скажімо, придворним перукарям і каретникам, хоча з тієї ж таки причини й письменникам та художникам; а титул урядового радника був тоді справжнім чиновницьким. Те, що Мезерічер дістав його все ж таки перший і єдиний, було свідченням, отже, чогось більшого, ніж просто високого титулу, ба навіть чогось більшого, ніж щоденні заклики не ставитися надто поважно до того, що діється в рідній країні. Цим необґрунтованим титулом невтомному літописцеві тонко й обережно підтвердили його тісні взаємини з двором, державою й суспільством.

Мезерічер слугував взірцем для багатьох журналістів свого часу і входив до складу правлінь багатьох авторитетних письменницьких об’єднань Ходили чутки, нібито він замовив собі мундира із золотим комірцем, але вдягав його лише зрідка й удома. Та навряд чи це була правда, бо в глибині душі Мезерічер завжди зберігав певні спогади про шинкарство в Мезерічі, а добрий шинкар сам не п’є. Крім того, добрий шинкар знає таємниці всіх своїх гостей, хоч користається не з усього, що знає; він ніколи не встряє до чужих балачок із власною думкою, зате любить запам’ятовувати й переповідати всілякі бувальщини, анекдоти й жарти. Отож Мезерічер, якого можна було побачити на всіх святах як визнаного інформатора вродливих жінок і аристократичних чоловіків, сам ніколи навіть не намагався знайти собі доброго кравця; він був у курсі всіх закулісних таємниць політики і не втручався в неї жодним рядком; він знав про всі винаходи й відкриття свого часу й не розумів жодного з них. Йому цілком достатньо було знати, що все це є і «є сьогодні». Він чесно любив свій час, і цей час віддячував йому певною любов’ю, бо Мезерічер щодня сповіщав світові, що ось він, цей час, він є.

Коли він увійшов, Діотима, побачивши його, відразу зробила йому знак підійти до неї.

 — Любий Мезерічере, — сказала вона якомога привітніше, — сподіваюся, промова його ясновельможности у Верхній палаті не видалася вам виявом нашої позиції, і ви тим більше не сприйняли її буквально?!

Річ у тому, що його ясновельможність, роздратований своїм клопотом у зв’язку зі скиненням міністра, не лише виголосив у Верхній палаті гучну промову, де звинуватив свою жертву у бракові справжнього, конструктивного духу співпраці й суворости, але в запалі висловив і деякі загальні міркування, які казна-чому завершив визнанням важливої ролі преси й дорікнув цій «інстанції, що домоглася становища великої держави», мало не за все, за що незалежний і неупереджений християнин шляхетних поглядів може дорікнути інституту, ні в чому, на його думку, на нього не схожому. Саме це Діотима й намагалася тепер дипломатично загладити, і поки вона добирала щораз гарніших і малозрозуміліших слів, щоб змалювати справжню позицію графа Ляйнсдорфа, Мезерічер замислено слухав. Та раптом він поклав руку їй на лікоть і великодушно урвав її.

 — Ласкава пані, не варто вам через це так хвилюватися, — підсумував він. — Адже його ясновельможність — наш добрий приятель. Так, він трохи перебрав міру. Але чом би такому бравому чоловікові й не перебрати міри?! — І, щоб одразу засвідчити їй своє нічим не затьмарене ставлення до графа, додав: — Зараз я до нього підійду!

Отакий був цей Мезерічер! Але перше ніж відійти, він іще раз довірчо звернувся до Діотими:

 — А що, власне, з Фоєрмаулем, ласкава пані?

Діотима усміхнулася й знизала своїми гарними плечима.

 — Та нічого надзвичайного, справді, любий урядовий раднику. Ми не хочемо, щоби про нас казали, нібито ми відвертаємося від когось такого, хто йде до нас із доброю волею!

«Добра воля — це добре!» — подумав Мезерічер дорогою до графа Ляйнсдорфа. Та не встиг він дійти до нього, ба навіть раніше — не встиг він додумати свою думку, кінець якої був цікавий навіть для нього самого, шлях йому люб’язно перепинив господар дому.

 — Любий Мезерічере, офіційні джерела знов показали свою неспроможність, — почав, усміхаючись, начальник відділу Туцці, — і я звертаюся до джерела напівофіційного: чи можете ви сказати мені що-небудь про Фоєрмауля, який оце сьогодні завітав до нас?

 — А що я можу сказати, пане начальник відділу?! — поскаржився Мезерічер.

 — Кажуть, нібито він — геній!

 — Радий чути! — відповів Мезерічер.

Якщо треба швидко й чітко повідомити що-небудь нове, то воно не повинно надто відрізнятися від старого, вже відомого. Не виняток тут і геній, тобто геній справжній і визнаний, щодо значення якого його час швидко доходить одностайної думки. Інша річ — геній, якого таким визнають не всі й не відразу. У ньому є щось, сказати б, геть негеніальне, але навіть у цьому він не ориґінальний, тим-то в ньому легко помилитися з усіх поглядів. Урядовий радник Мезерічер визначив для себе, отже, сталий склад геніїв і оточував його увагою й любов’ю, однак поповнювати цей перелік він не любив. І що старшим і досвідченішим він ставав, то навіть глибше вкорінювалася в ньому звичка дивитися на новоспечених геніїв у мистецтві, а надто на професійно близьких йому геніїв у літературі, лише як на легковажні спроби завадити його інформаційній місії, і у своєму доброму серці він плекав ненависть до них доти, доки вони дозрівали для рубрики особистих відомостей. А Фоєрмаулю до неї було тоді ще далеко, туди його ще належало довести. Таким бажанням урядовий радник Мезерічер аж ніяк не палав.

 — Кажуть, він великий поет, — невпевнено нагадав начальник відділу Туцці, й Мезерічер твердо відповів:

 — Це хто ж так каже?! Так кажуть критики з літературних відділів у газетах! Але яке це має значення, пане начальник відділу?! — провадив він. — Так кажуть фахівці. А що таке фахівці? Багато хто з них каже протилежне. А трапляються приклади й того, що сьогодні фахівці кажуть одне, а завтра — інше. І до чого тут вони взагалі? Якщо слава справжня, то вона докотиться й до нефахівців, ось тоді на неї й можна покластися! Як хочете почути мою думку, то скажу вам таке: про те, що робить видатна людина, не можна знати нічого, крім