Читати книгу - "Мертва зона"

Таке визнання, певна річ, ще не свідчить про справді високу художню якість. Однак пояснення воно потребує. Ні для кого не таємниця, як тісно споріднені в США література і комерція. Боротьба за читача не припиняється ані на день, і лише у виняткових випадках виграє її справжня література, якій дуже непросто витримувати конкуренцію, з боку всіляких більш або менш майстерних ремісничих виробів. Є сила-силенна авторів, що роками експлуатують модну тематику й раболіпно тягнуться за вбогими духовними запитами обивателів, звиклих до шпигунських бойовиків чи мелодраматичних історій із життя кінозірок. Суворо діє закон спеціалізації, обов’язкової в так званій «масовій белетристиці». Поки працює той-таки Хейлі, ніхто, скажімо, не зазіхне на гостро-сюжетну оповідь, що являє собою, по суті, різновид сучасного виробничого роману, якими були й «Аеропорт», і «Готель», і «Колеса». Ніхто не наважиться суперничати з тим-таки Роббінсом, що монополізував такий жанр, як історії з життя бізнесменів, добряче присмачені адюльтерними драмами, виписаними з безліччю пікантних подробиць.

За такої ситуації письменницький успіх, що вимірюється кількістю проданих примірників книжки або числом глядачів, які подивилися зроблений за нею телесеріал, парадоксальним чином стає не показником вагомості твору, а дуже часто лише свідченням особливого вміння прилаштуватися до невибагливих смаків. «Масовий» успіх, коли його досягає американський літератор, та ще й початківець, завжди виглядає підозрілим в очах поважної критики. Вона має підстави припускати, що він є наслідком поступок комерційним вимогам та нормам, а то й ще простіше — доброго знання кон’юнктури ринку. Таке становище, абстрактно кажучи, є протиприродним, але за американських умов навряд чи можлива здоровіша літературна атмосфера. І коли нікому доти не знаний Стівен Кінг, наче Цезар, «прийшов, побачив, переміг», критика майже одностайно писала про дуту сенсацію і черговий тріумф несмаку.

Та в цьому разі було допущено явну несправедливість. Річ у тім, що до «масової белетристики» романи Кінга, як правило, віднести не можна, якщо не зробити дуже істотних застережень. Типові вади «літератури для мільйонів» — мелодраматизм, що відчувається і в фінальних епізодах «Мертвої зони», надмірна турбота про захопливість інтриги, ходульність кульмінацій, змазаність характерів, що їх ніяк не назвеш багатомірними, — все це можна знайти навіть у найбільш вдалих його творах. І просто-таки впадає у вічі явно надмірна пристрасть Кінга до зображення всілякого роду патології та жорстокості. Часом він змальовує їх з таким захватом, що мимоволі закрадається думка: та ну ж бо, чи прагнув письменник викрити й засудити, чи просто потурав жадібному інтересу до «темних» сторін буденності?

Усе начебто так, і все ж таки є в цих романах безумовна значущість проблематики, що «масовій літературі» загалом чужорідна, є в них пекуча актуальність конфліктів. Як їх розуміє і втілює Кінг — це питання окреме, але в тому, що його книжки переростають рівень розважальної белетристики, зрештою переконалися навіть найсуворіші їх рецензенти.

Мало-помалу тон відгуків про Кінга змінився. Тепер його дедалі частіше називають письменником з власною індивідуальністю, зазначаючи, в чому саме вона проявляється: передусім у здатності непомітно для читача обертати ірреальне у вірогідне. Сюжети Кінга взято з тієї галузі, яка традиційно вважається притаманною науковій фантастиці, але дія завжди розгортається на тлі буденного життя якогось провінційного містечка Нової Англії, і тло це Кінгові далеко не байдуже — воно змальоване з досконалістю, що свідчить про добру літературну науку, воно не просто присутнє, а становить органічну частину задуму. Бо задум раз по раз визначається прагненням виявити в гущавині повсякдення дію таємничих сил, перед якими безпорадні будь-яка логіка й будь-яке наукове знання. Втручання цих сил порушує спокійний плин буднів, і зав’язується надзвичайно гострий конфлікт, що тримає читача в напруженні до останньої сторінки.

Найлегше припустити, що тільки цього інтересу до напрочуд туго закрученої інтриги Кінг і добивається: адже в боротьбі за читача така зброя — найбезвідмовніша. І справді, з погляду вигадливості фабули та всіляких тонко розрахованих ефектів Кінг залишив далеко позаду всіх своїх суперників. Від його книжок просто неможливо відірватися — так стрімко розвиваються події, такі раптові кульмінації, так майстерно приховано справжні спонуки, що визначають спосіб дій того чи того персонажа. Але ж, кажучи серйозно, все це — не більш як ремесло і само собою ще аж ніяк не мистецтво. Можна чудово володіти технікою побудови сюжету чи нагнітання психологічної напруженості, але при цьому лишитися тільки постачальником розважального читва, творцем нікчемних одноденок. Уся суть у тому, з якою художньою метою застосовувати таке вміння та й чи є вона, ця мета?

При всій своїй безсумнівній обдарованості Стівен Кінг належить до тих письменників, чиї твори щоразу змушують замислитися над цим питанням. Ніколи не знаєш, чи виявиться його чергова книжка серйозним і своєрідним романом, чи справа обмежиться суто зовнішніми ефектами, хай навіть блискучими, проте загалом пустопорожніми, що не служать нічому, крім принади для невибагливої публіки.

Погортаймо кілька його нових книжок (а втім, на той час, як це видання потрапить до рук читачеві, вони вже не будуть новими, бо Кінг працює надзвичайно інтенсивно, мовби кваплячись пожати плоди своєї сьогоденної слави й не дуже вірячи в її тривалість). Ось «Крістіна», роман 1983 року. Чотири герої: троє школярів і автомобіль, старенький «Плімут», що відслужив своє і що йому Арні — п’ятнадцятирічний підліток, який до нестями любить порпатися в моторах, — власними руками повернув колишній блиск. Автомобіль «Крістіна» бере участь у дії на рівних правах з усіма іншими персонажами. І навіть більше — поступово відтісняючи їх, висувається на головну роль. Тому що в цій машині ховається щось лихе, якась фатальна влада над душами людей, що володіють нею. У «Крістіни» погана слава: аварії, жертви, — хоч сама вона лишається майже неушкоджена; а крім того, понівечені долі її власників, розладнані шлюби, нервові депресії…

Арні та його товариші впевнюються, що тут не самі лише пусті пересуди. Вони хотіли перетворити «Крістіну» на символ своєї дружби, а вийшло так, що з появою машини замість дружби прийшла озлобленість, почались інтриги, виникло нерозуміння, що призвело до тяжкої розв’язки. Персонажі Кінга надто юні, щоб розібратися в суті того, що діється, але для дорослого читача вона не залишиться таємницею. Річ не в демонізмі «Крістіни», а в тому, що вона лише втілення машинізації людської свідомості — однієї з найтривожніших недуг сучасної Америки. Людина звіряється на машину, впиваючись своєю уявною владою над нею, а насправді машина її поневолює, нав’язує їй свій бездушний автоматизм. Усе людське мертвіє, почуття моральної істини притуплюється — тож чи дивно, що слідом за цим тягнеться вервечка нещасть, які тільки зовні