Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Але чи йому це ще взагалі до снаги?

— Я диктуватиму, тільки дайте ще спершу ковточок води, бо знов нападе клятий кашель і переб’є нам… А ти, любий Луцію… може, тим часом поставиш там дату?.. Сьогоднішню дату…

Плотій подав йому кухля:

— Випий, Верґілію… І не напружуй свій голос, говори якомога тихіше…

Прохолодна вода розлилася у горлі. А коли він допив увесь кухоль, голос знову став слухатись, і він ще раз зітхнув із полегкістю:

— То ти поставив там дату, мій Луцію?

— Ну звісно… «Брундизій, дев’ятого дня до жовтневих календ, сімсот тридцять сьомого року по заснуванню Рима…» Так, Верґілію?

— Так, безперечно… Це саме той день…

А плюскіт усе не змовкає; плюскоче отой водограй у стіні, щось плюскоче у тому затінку, плюскоче потік, той нестримний потік, вже такий широченний, що годі дістатись до другого берега, ба навіть його розгледіти. Та не потрібно туди і тягтися, бо вже тут, на цьому березі, тут, на цій ковдрі, сягни лиш рукою, щось засяяло золотом: лавровий паросток! Поклав його Авґуст, поклали боги, доля поклала, поклав сам Юпітер! Золотом сяють листочки…

— Я готовий, Верґілію…

І голос послухався волі:

— «Я, Публій Верґілій Марон, сьогодні, на п’ятдесят першому році життя, бувши в цілком…» Ні, зажди… напиши не «в цілком», а «в досить задовільному фізичному й душевному стані…» Отже, так: «…бувши у досить задовільному фізичному й душевному стані, вважаю за необхідне зробити доповнення до колишніх моїх розпоряджень у заповіті, що зберігається нині в архіві Гая Юлія Цезаря Октавіана Авґуста, — доповнення в такому ось викладі…» Ти все записав, Луцію?

— Ну звісно…

І голос послухався волі:

— «Поступившись бажанню Авґуста, який дарував мені щедро свою доброту і ласку, я не спромігся, на жаль…» Ні, «на жаль» викресли, а якщо написати не встиг, то тим краще… Отже, так: «Поступившись бажанню Авґуста, який дарував мені щедро свою доброту і ласку, я не спромігся спалити свої поезії й тому заповідаю, по-перше, вважати мою «Енеїду» такою, що присвячена Авґусту, а по-друге, передаю свої всі манускрипти до спільної власности моїм друзям Плотію Туцці й Луцію Варію Руфові, а в разі смерти одного із них — до одноосібної власности того, хто лишиться живий. Я доручаю обом моїм вищеозначеним друзям скласти докладний опис мого поетичного спадку, що тепер переходить до їхньої власности; лише щонайретельнішим чином перевірені тексти слід вважати такими, що є автентичні, й у них, що надто важливо, не слід допускати ані скорочень, ані додавань чи дописок, і з усіх цих і тільки цих автентичних текстів потрібно зробити копії для книготорговців на той випадок, якщо в таких копіях постане потреба. У будь-якім разі невідкладно належить передати примірник чистих і звірених копій Цезарю Авґусту. Якнайпильніші турботи про все це я покладаю на Плотія Тукку і Луція Варія Руфа…» Чи все записав ти, Луцію?

— Ну звісно, мій любий Верґілію… І точнісінько так усе буде і зроблено, якщо в цьому колись таки й справді постане потреба.

І голос і далі послухався волі:

— «З дозволу Авґуста я дістав право відпустити на волю моїх власних рабів; це слід зробити відразу по моїй смерті, й за кожен рік слугуванню мені всім рабам я заповідаю по сотні сестерціїв кожному. Крім того, я призначаю невідкладно роздати двадцять тисяч…» Ні, напиши: «тридцять тисяч сестерціїв на харчування голодному люду Брундизія. Решту моїх майнових розпоряджень зроблено у попереднім моїм заповіті, про який я тут згадував; отже, він лишається в повному обсязі чинним, відповідно стає лишень меншою загальна спадкова сума унаслідок нових, названих тут леґатів, і я сподіваюся, що мої головні спадкоємці, а саме Цезар Авґуст і брат мій Прокул, а також, крім Плотія Тукки та Луція Варія Руфа, ще Гай Цильній Меценат, не сприймуть це як неприязний крок із мого боку…» Ось, мабуть, і все… Цього, мабуть, досить… Адже досить, еге ж?

Уже голос не слухався волі. Останні слова довелося видобувати вже із порожнечі, і тепер не зосталось нічого, крім неї, — цієї жахливої, до знемоги нестерпної, до бездоння глибокої, до безмежжя широкої порожнечі, неоглядної у своєму огромі й у всіх своїх закутках; то була страшна порожнеча без страху, порожнеча без пам’яті, лише сповнена дивовижно лихої сторожкости і безпам’ятства, — порожнеча, в оболонці якої зі свистом лихоманка гуляла. Та незримо витало поміж усім цим і щось недомовлене, щось таке, про що треба було неодмінно сказати, щось з усім попереднім пов’язане і воднораз непов’язане, тож його ще потрібно було знайти, а то всього того, що тут сталося, було б недостатньо. І було воно таке саме важливе, як самі його вірші, що їх спершу належало знищити, а тепер — зберегти.

— А де ж?… Де моя скринька?

Плотій підвів сумний погляд:

— Не тривожся, Верґілію… Вона в Авґуста, ціла-цілісінька…

Луцій тим часом ступив із пергаментом до ложа — щоб дістати, звичайно, підпис, хоча справу було й не завершено. Чи бракувало таки лише підпису? Чи тепер не його було треба знайти?

— Дай-но…

Підпис поставлено, та його не вчитати, літери мовби наскакують одна на одну — певно, тому, що цю справу іще не завершено.

— Луцію, тут дещо потрібно додати… дещо додати., не можна пісень розривати…

— Я слухаю, любий Верґілію.

І Луцій, знов сівши до столу, наготувавсь нотувати.

— Пісні… їх розривати не можна, і я… я не дозволю нічого дописувати чи випускати… жодного слова…

— Але ж ти про це вже казав…

— Запиши… запиши…

Ні допомоги, ані підтримки; сили його полишали. Порожнеча уже не хотіла нічим поступатися, жоднісіньким звуком, жоднісіньким спогадом, навіть отим монотонним дзюркотанням води. Лише пальці живуть мовби власним життям: вони то блукають по ковдрі, то змикаються, то розмикаються, щоб зімкнутися знов. Пісень розривати не можна, розривати не можна нічого; це дуже важливо, хоч суть ще не в цьому, вона ще не в тому, що причаїлося в темряві. О, та й порожнечу — і ту розривати не можна, поки вона не віддасть того, що у собі приховує. А пальці це знають, бо блукають усе в порожнечі, чогось там шукаючи; вони порожнечу стискають, щоб віддала вона те, що приховує… І поки ці пальці в чимраз глибшому відчаї все стискалися і стискалися, воно таки сталось: поміж пальців, десь глибоко у порожнечі, ледь-ледь помітно, немовби тумани на небосхилі всі почали уже танути, замріло приблякле світло, хирляве, неначе зітхання вмирущої зірки; і відразу те світло привільним зітханням торкнулося вуст, зітханням омріяним