Читати книгу - "Таємничий острів"

class="p1">Треба також зауважити, що після приступів Герберт почував себе зовсім розбитим, голова в нього робилася важка, в очах темніло. Був ще один симптом, який дуже налякав Гедеона Спілета: печінка в Герберта сильно збільшилася і запалилася, а незабаром підсилилося марення, доводячи, що хвороба подіяла і на мозок.

Гедеон Спілет був вражений цим новим ускладненням. Він відвів інженера вбік і сказав:

— Це злоякісна лихоманка!

— Злоякісна? — вигукнув Сайрес Сміт. — Ви помиляєтеся, Спілете. Злоякісна лихоманка не може розвитися отак, відразу. Треба, щоб в організмі вже були її задатки.

— Ні, я не помиляюся, — відповів журналіст. — Герберт, безсумнівно, підхопив її тут, на болоті. Ми були свідками першого приступу. Напевно, буде і другий, а якщо нам не вдасться запобігти третьому приступу… Герберт загине.

— А вербова кора?..

— Не допоможе, — відповів Гедеон Спілет. — А якщо при злоякісній лихоманці не припинити третього приступу, смертельний результат неминучий.

На щастя, Пенкроф не чув цієї розмови. Він би збожеволів.

Цілком зрозуміло, що Сайреса Сміта і Гедеона Спілета мучила тривога весь день 7 грудня і всю наступну ніч.

У середині дня почався другий приступ. Криза була страшна. Герберт почував близькість смерті. Він благально простягав руки до Сайреса Сміта, до Спілета, до Пенкрофа. Він не хотів помирати… Сцена була нестерпною. Довелося відвести Пенкрофа.

Другий приступ тривав теж п’ять годин. Стало зрозуміло, що третього приступу хворий не витримає.

Ніч минула жахливо. Герберт марив і говорив такі слова, що в його товаришів серце розривалося. Він метався, кричав, йому ввижалося, що він бореться з піратами, він кликав Айртона. Він благав зниклого тепер заступника про допомогу, думка про таємничого незнайомця переслідувала його… А потім сили залишали Герберта, і він лежав у глибокому заціпенінні, непритомний, без руху… Кілька разів Гедеонові Спілету здавалося, що бідний хлопчик уже помер.

Наступного дня, 8 грудня, слабість у Герберта продовжувала зростати. Схудлі руки його перебирали край ковдри. Йому знову дали товченої вербової кори, але Гедеон Спілет уже не покладав на неї надії.

— Якщо до завтрашнього ранку ми не дамо Герберту сильнодіючого засобу проти лихоманки, — сказав журналіст, — він помре!

Настала ніч, безсумнівно остання ніч Герберта. Добрий, мужній, розумний хлопчик, розвинутий не за віком, помирав. Усі любили його, як рідного сина, і не могли його врятувати! На острові Лінкольна не було того єдиного засобу проти злоякісної лихоманки, що міг її перемогти!

У ніч з восьмого на дев’яте грудня в хворого підсилилося марення. Печінка була страшно збільшена, голова запаморочилася, Герберт уже нікого не впізнавав.

Чи доживе він до завтра? Але третій приступ усе одно забере його. Герберт виснажився, і в проміжках між нападами марення він лежав як мертвий.

Близько третьої години ранку Герберт раптом нестямно крикнув і забився, здавалося, у передсмертних судомах. Наб, який чергував біля його постелі, з жахом кинувся за допомогою в сусідню кімнату, де сиділи без сну його товариші.

І в цю хвилину Топ якось дивно загавкав…

Усі кинулися в спальню і встигли підхопити помираючого — у маренні він хотів зіскочити з постелі на підлогу; узявши Герберта за руку, Гедеон Спілет відчув, що пульс його поступово стає рівнішим…

Була п’ята година ранку. У вікна Гранітного палацу вже проникали промені світанку. Наставав ясний, погожий день, останній день життя нещасного хлопчика.

Сонячний промінь освітив столик, який стояв біля ліжка помираючого.

І раптом Пенкроф, скрикнувши, показав на довгасту коробочку, що звідкись узялася на столику…

На кришці коробочки стояли два слова: сірчанокислий хінін.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Незбагненна таемниця. — Видужання Герберта. — Підготовка до експедиції. — Перший день. — Ніч. — Другий день. — Каурі. — Казуари. — Сліди в лісі. — Прибуття на Зміїний мис

Гедеон Спілет схопив коробочку і розкрив її. У ній виявилося близько двохсот гранів білого порошку. Журналіст взяв до рота кілька крупинок цього порошку. Страшна їхня гіркота підтвердила, що напис на кришці не обдурив. Дійсно, то був дорогоцінний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки.

Потрібно було без довгих міркувань дати Герберту порошок хініну. Як тут опинилася коробочка — про це можна поговорити потім.

— Кави! — гукнув Гедеон Спілет.

Наб миттєво приніс чашку теплої кави. Гедеон Спілет кинув у неї гранів вісімнадцять хініну, і Герберта вдалося напоїти цією мікстурою.

Ще було не пізно — третій приступ злоякісної лихоманки ще не почався!

І додамо з вашого дозволу, — він уже не міг тепер вибухнути.

Треба сказати також, що усі піднеслися духом. Знову проявилася таємнича благодійна сила, та ще в таку хвилину, коли всі втратили надію на її допомогу!..

За кілька годин Герберт уже спав спокійнішим сном. Його друзі могли тоді поговорити про те, що трапилося. Втручання незнайомця в їхнє життя ніколи ще не було таким очевидним. Але як він міг проникнути до Гранітного палацу, та ще й вночі? Це було незбагненно. Усі дії таємничого «генія острова» виглядали не менш загадково, ніж сам геній.

Протягом дня Герберту через кожну третину години давали хінін.

Уже наступної доби йому стало краще. Звичайно, він ще не видужав, а перемежована лихоманка найчастіше дає небезпечні рецидиви, але ж за хворим був такий турботливий догляд. І до того ж тепер існували рятівні ліки і, безсумнівно, десь недалеко знаходився той, хто їх приніс. Отже, у серці кожного зажеврілася надія.

Надія не виявилася оманою. Десять днів потому, 20 грудня, Герберт почав уже видужувати. Він ще був слабким, йому доводилося дотримуватися суворої дієти, але приступи більше не повторювалися. Славний хлопчик покірно виконував усі лікарські розпорядження. Йому так хотілося видужати!

Пенкроф начебто теж воскрес із мертвих, і радість свою він висловлював так бурхливо, немов з глузду з’їхав. Коли благополучно минув термін третього приступу, моряк від щастя ледве не задушив Гедеона Спілета у своїх обіймах. З тих пір він називав журналіста не інакше, як лікар. Усім не терпілося знайти того, хто був справжнім цілителем.

— Зачекаймо, все відкриється! — повторював Пенкроф. Пройшов грудень і скінчився 1867 рік, у якому на долю колоністів острова Лінкольна випали такі важкі випробування. Новий, 1868 рік приніс їм чудесну погоду, безхмарне небо, сонце і тропічну спеку, яку, на щастя, зменшував прохолодний морський вітер. Герберт повертався до життя. Ліжко його поставили в Гранітному палаці біля вікна, і він на повні груди вдихав цілюще морське повітря, життєдайні подуви солоного океанського вітру. У нього з’явився апетит, і, Боже мій, як цьому зрадів Наб! Яких тільки він не готував легких, поживних і смачних страв для свого юного друга.

— Справді, так