Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Ці приклади ілюструють широкий спектр питань, що стосуються унікальних елементів культури, не пов’язаних із довкіллям і попервах наділених мізерним значенням, але які можуть розростися у впливові й довгочасні культурні особливості. їх роль порушує важливе питання, яке досі лишається без відповіді. Найкраще підходити до цього питання, зосередившись на історичних закономірностях, які залишаються непоясненими після врахування впливу головних екологічних чинників.

А як щодо впливу унікальних особистостей? Добре відомий приклад — замах на Гітлера та спроба паралельного повстання в Берліні 20 липня 1944 року, які зірвалися за волосинку від успіху. І замах, і повстання спланували німці, котрі були переконані в неможливості перемоги у війні й прагнули досягти миру, доки не пізно — доки східний фронт між німецькою і радянською арміями все ще пролягав переважно по території Радянського Союзу. Бомба з часовим механізмом, закладена в портфель, що лежав під конференційним столом, завдала Гітлерові ран; він би загинув, якби портфель поклали трішки ближче до стільця, на якому він сидів. Вельми вірогідно, що сучасна карта Східної Європи та перебіг «холодної війни» були би значно інакшими, якби Гітлер загинув того дня і якби Друга світова війна завершилася невдовзі по тому.

Менш відомою, але ще більш доленосною була дорожня аварія, що сталася влітку 1930 року — більше ніж за два роки до захоплення Гітлером влади в Німеччині, коли автомобіль, у якому він сидів на «сидінні смерті» (переднє праве пасажирське місце) зіткнувся з великою вантажівкою з причепом. Вантажівка загальмувала в останню мить, не налетівши на авто Гітлера і залишивши його живим. З огляду на те, якою мірою психопатологія Гітлера визначала політику нацистів та їхній успіх, подальша Друга світова війна, мабуть, відбувалася б зовсім по-іншому, якби водій вантажівки вдарив по гальмах секундою пізніше.

Не важко згадати й інших особистостей, чия унікальність безумовно позначилася на історії, як і Гітлерова. До них можна зарахувати Александра Великого, імператора Августа, Будду, Ісуса Христа, Леніна, Мартина Лютера, імператора інків Пачакуті, Мухамеда, Вільгельма Завойовника та зулуського короля Шаку — і це лише незначна частина списку Якою мірою кожен із них по-справжньому змінив перебіг подій, а не «просто» виявився правильною людиною в правильному місці й у правильний час? У цьому питанні одну крайню позицію представляють погляди історика Томаса Карлайла: «Всесвітня історія, тобто історія того, що людина [sic] здійснила в цьому світі — в основі своїй це Історія Великих Людей, яісі жили й працювали тут». Погляди протилежного табору втілила думка прусського державного діяча Отто фон Бісмарка, котрий, на відміну від Карлайла, з власного досвіду знав, як функціонує політика: «Завдання державного діяча — зачути ходу Бога, який крокує історією, і спробувати вхопитися за поли його одягу, коли він проходитиме повз».

Як і унікальні елементи культури, унікальні особистості також уводять «сліпі кулі» в перебіг історії. Через них пояснення історії може не вичерпуватися екологічними чинниками або якими-небудь іншими узагальнюваними причинами. Проте для цілей цієї книжки вони не релевантні, позаяк навіть найпалкіші прихильники теорії великих людей не зможуть витлумачити найзагальнішу схему історії крізь призму вчинків кількох Великих Людей. Александр Великий, певна річ, вплинув на розвиток уже письменних, базованих на харчовому виробництві й оснащених залізним знаряддям держав Західної Євразії, однак він ніяк не причетний до того факту, що на території Західної Євразії вже існували такі держави тоді, коли в Австралії мешкали лише неписьменні племена мисливців-збирачів, які не мали металевих знарядь. Утім, питання про те, наскільки значний і затяжний вплив справляють на історію унікальні особистості, залишається все-таки відкритим.

Історію як дисципліну загалом сприймають не як науку, а як щось на кшталт гуманітарного знання. У кращому разі її відносять до наук про суспільство, серед яких вона вважається найменш науковою. Якщо галузь дослідження влади часто називають «політичною наукою», а Нобелівська премія в галузі економіки натякає, що існує «економічна наука», то історичні факультети рідко або й ніколи не називають себе «факультетами історичної науки». Більшість істориків не вважають себе науковцями і майже не отримують підготовки в галузі визнаних наук і їхніх методологій. Думку про те, що історія — не більш ніж нагромадження подробиць, відображають багато різних афоризмів: «Історія — це один клятий факт слідом за іншим», «Історія — це більшою або меншою мірою нісенітниця», «В історії немає іншого закону, крім закону калейдоскопа» тощо.

Важко заперечити той факт, що з історичного матеріалу значно важче вивести загальні принципи, ніж із вивчення планетарних орбіт. Однак ці труднощі не фатальні, адже аналогічні труднощі стосуються інших історичних дисциплін, місце яких серед природничих наук ніхто не ставить під сумнів: астрономії, кліматології, екології, еволюційної біології, геології та палеонтології. На жаль, уявлення людей про науку часто спираються на образ фізики та кількох інших дисциплін зі схожими методологіями. Представники цих дисциплін зазвичай бездумно зневажають інші дисципліни, в яких не можливо застосувати їхню методологію і які мусять через це шукати інших методологій, як-от царини моєї дослідницької діяльності — екологію та еволюційну біологію. Однак згадаймо, що англійське слово наука [science] означає «знання» (від латинського scire — «знати» і scientia — «знання»), яке можна здобувати будь-якими методами, найбільш підхожими для конкретної дисципліни. Тому я завжди співчутливо ставився до дослідників історії людства через ті труднощі, з якими вони стикалися.

Історичні науки в широкому сенсі слова (включно з астрономією та іншими) мають багато спільних ознак, за якими вони відрізняються від неіс- торичних наук, як-от фізики, хімії та молекулярної біології. Я виокремлю чотири такі ознаки: методологію, причиновість, передбачення та складність.

Головний метод здобуття знання у фізиці — лабораторний експеримент, під час якого дослідник маніпулює параметрами, вплив яких досліджує, проводить паралельний контрольний експеримент, в якому ці параметри залишає незмінними, пильнує за незмінністю інших параметрів, ще раз проводить експериментальну маніпуляцію та контрольний експеримент і в кінці отримує кількісні дані. Така стратегія, хоча вона добре спрацьовує в хімії та молекулярній біології, настільки тісно асоціюється із наукою в свідомості багатьох людей, що експеримент часто вважають суттю наукового методу. Однак лабораторне експериментування майже або зовсім не можливе в багатьох історичних науках. Дослідник не може втрутитися в формування галактик, розпочати й зупинити урагани або зледеніння, в експериментальних цілях винищити ведмедів грізлі в кількох національних парках або наново запустити еволюцію динозаврів. Натомість представникам цих історичних наук