Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

Міллер пер возик обома руками, зблизька позираючи на термінал. Бомба трошки хиталась, але з запобіжника не зіскакувала. Безпечно діставшись до коридору, він знову узяв термінал до рук.

Один. Два.

Важкий корпус заряду видовбав невеличку ямку на тачпаді, але пристрій працював. Міллер узяв ручку возика і потягнув вперед по нерівній органічній поверхні, яка відгукувалась на вібрацію коліс грубими поштовхами і дрижанням.

Він вже тут раз помирав. Його отруїли. Встрелили. Ці проходи, або дуже схожі на ці, були його полем бою. Його і Голдена. Тепер їх неможливо упізнати.

Він пройшов через широке, майже порожнє приміщення. Кора в цьому місці була тоншою, подекуди проглядали металеві стіни. Один світлодіодний ліхтар на стелі все ще був справним, його холодне біле світло точилось у темряву.

Шлях привів його на рівень казино – комерційна архітектура все ще виводила відвідувачів до одної і тієї самої точки.

Позаземна кора маже зійшла, але простір було змінено. Автомати пачінко стояли в своїх рядах, частково розплавлені або пошкоджені вибухом, декілька з них продовжували миготіти і запитувати фінансову інформацію, яка може розблокувати занадто яскраві кольори і святкові, радісні звуки. Картярські столи все ще можна було помітити під грибоподібними верхівками липкого гелю.

Стіни та висока катедральна стеля були поцяцьковані чорними ребрами, з нитками, схожими на волосся, що сяяли на кінцях, але не давали жодного світла.

Щось завищало, але крізь скафандр звук дійшов досить приглушеним. Трансляція зі станції тепер, під її шкірою, звучала гучніше і повніше. Раптовий напад спогадів переніс його в дитинство, коли він дивився відео про хлопчика, якого проковтнув монструозний кит.

Щось сіре завбільшки з два Міллерові кулаки пролетіло настільки швидко, майже непомітно. Це був не птах. Щось причаїлося за перевернутим торгівельним автоматом. Він зрозумів, чого не вистачало. На Еросі було півтора мільйони людей, і значний їх відсоток зібрали тут, на рівні казино, перед самим початком їхнього особистого апокаліпсису. Проте тіла відсутні. Або ні, це неправда. Чорна шкоринка, мільйони чорних борозн над ним, з їхнім м’яким океанічним світінням. Це й були трупи Ероса, спотворені. Людська плоть, перероблена. Скафандр попередив його сигналом про гіпервентиляцію. В кутках його поля зору збиралася темрява.

Міллер опустився на коліна.

Не вирубайся, сучий ти сину, казав він собі, не вирубайся, або якщо вже не сила, впади так, щоб затиснути клятий запобіжник.

Жулі поклала свою руку на його долоню.

Він майже відчував її, і це його заспокоїло. Вона була права: вони лише тіла. Просто мертві люди. Жертви. Просто ще один шматок обробленого м’яса, такий само, як кожна неліцензована повія, яких він бачив забитих насмерть у дешевих готелях на Церері. Такий самий, як самогубці, що викидалися зі шлюзів. Нехай протомолекула скалічила плоть дивним шляхом. Але не змінила те, чим вони були. Не змінила те, ким він був…

– Якщо ти коп, – сказав він Жулі, повторюючи фразу, яку виголошував кожному початківцю, якого до нього приставляли, – в тебе немає такої розкоші, як почуття. Ти маєш виконати роботу.

– То виконуй роботу, – м’яко мовила вона.

Він кивнув. Він підвівся. Працюй.

Неначе у відповідь звук у костюмі змінився, трансляція з Ероса заверещала на сотні різних частот, перш ніж вибухнути у жахливому потопі того, в чому ледь можна було впізнати гінді. Людські голоси. «Поки людські голоси не розбудять нас», – прийшла йому фраза незрозуміло звідки.

Десь на станції має бути… щось. Контрольний механізм, енергетична система, що б там не використовувала протомолекула за двигуни. Він не знав, як це виглядає чи як може бути захищене. Він не мав жодної уяви про те, як воно працює, крім припущення, що коли там підірвати заряд, цій штуці стане зле.

– Тож ми повертаємось, – сказав він Жулі, – повертаємось до того, що знаємо.

Річ, яка росла всередині Ероса і використовувала кам’яну оболонку астероїда як власний відокремлений екзоскелет, не перекрила вихід у порти. Вона не пересунула внутрішні стіни, не перестворювала камери і проходи. Тож схема станції близька до тої, якою вона завжди була. Окей.

Що б воно не використовувало для руху станції у просторі, для цього потрібна чортова купа енергії. Окей.

Тож давай відшукаємо найгарячіше місце. Однією рукою він перевірив скафандр.

Температура за бортом становила двадцять сім градусів: гаряче, але далеко до нестерпного. Він швиденько повернувся назад, в коридор порту. Температура впала менш ніж на соту градуса, але вона впала. Добре, значить, йому тре перевірити кожен коридор, відшукати найгарячіший і йти по ньому.

Коли таким способом вдасться відшукати місце на станції, де температура вища, скажімо, на три-чотири градуси, то він закотить туди возик, підніме палець і порахує до п’яти.

Льогко.

Повернувшись до візка, він помітив, як щось золотисте, віддалено схоже на верес, проросло навколо коліс. Міллер зішкріб стільки, скільки міг, але одне з коліс почало скрипіти. З цим вже нічого не вдієш.

Тягнучи однією рукою возик, а іншу тримаючи на «руці мерця», детектив прямував вглиб станції.

***

– Вона моя, – сказав бездумний Ерос. Цю фразу заїло на добру частину години, – вона моя. Вона… моя.

– Чудово, – бурмотів Міллер, – можеш її забрати.

Плечі боліли. Вищання в коліщаті стало гіршим, звук пробивався через трансляцію клятого голосу Еросового божевілля. Палець почав німіти від постійного безжалісного тиску, який дозволяв поки що не анігілювати себе. З заглибленням на кожен рівень гравітація обертання ставала все легшою, а сила Коріоліса все помітнішою. Було не зовсім схоже на Цереру, але досить близько, і відчувалось, як повернення домів. Джо зловив себе на думці про те, чим зайнятися, коли роботу буде виконано. Він уявив себе знову у своїй дірі з шістьма банками пива, і тиха музика в колонках – щось із сучасних композиторів, а не дика, схиблена глосолалія29 мертвої станції. Можливо, якийсь легкий джаз.

Хто взагалі коли-небудь вважав ідею легкого джазу привабливою?

– Впіймай мене, якщо зможеш, гад, – мовив Ерос, – я йду, і йду і йду. Йду, і йду, і йду.

Внутрішні рівні станції були більш знайомими і чужими одночасно. Подалі від братської могили рівня казино проглядалося більше залишків колишнього життя станції. Зупинки «труби» залишалися освітленими, повідомляли про помилку на лінії і радили залишатися спокійними. Гуділи повітряні рециклери. Підлога була відносно чистою. Саме через почуття відносної нормальності зміни здавалися дуже помітними і не могли не тривожити.