Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Не випадково радянська астрономія так швидко крокує вперед, здійснюючи все нові й нові відкриття. Адже передовий суспільний лад обумовлює розвиток найпередовіших, вирішальних галузей науки, з якими зв'язаний дальший розквіт людства.

Тому і в радянську літературу все частіше проникають астрономічні теми — питання космічної природи, життя світів, що оточують нас.

З цієї точки зору ми повинні відмітити значення романа В. Владка «Аргонавти Всесвіту».

Тут ми не маємо на увазі розглядати всі питання, що підняті в романі і звіряти їх з уявленнями сучасної науки. В цілому в творі досить вдало відтворено і можливості, і труднощі, які розглядались в науці в зв'язку з проблемою міжпланетних польотів. Торкнемось тільки двох питань: сучасних завдань космічних польотів та нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи, зокрема природи планети Венери.

Теоретична можливість вильоту космічної ракети за сферу притягання Землі цілком доведена, і ця можливість підтверджується дослідами по запуску висотних ракет, які здатні підніматися на сотні кілометрів в атмосфері. В ракетах тепер вживають так зване хімічне паливо, що використовується в реактивних двигунах.

Завдання досягнення великої космічної швидкості розв'язується в цьому випадку шляхом використання так званих складених ракет. На таку можливість вказував ще наш геніальний К. Е. Ціолковський. Ракетний поїзд цього типу може бути складений з трьох, наприклад, ракет, які відповідно зменшуються в розмірах. Коли вичерпується паливо першої, найбільшої, несучої ракети, вона відпадає і автоматично вмикається двигун другої ракети. Швидкості цих двох ркет складаються — і третя ракета може набути швидкості, необхідної для того, щоб вийти з сфери земного тяжіння.

Є підстави думати, що виліт ракети з Землі на віддль в тисячі, а може й сотні тисяч кілометрів може бути здійснений ближчим часом.

У 1957–1958 роках передбачається запуск «штучних супутників» Землі — спеціальних снарядів — літаючих лабораторій. Передбачається, що ці лабораторії будуть рухатися на висотах 250–600 кілометрів. Щоб забезпечити рух супутника довкола Землі, у верхніх шарах атмосфери, необхідно надати йому швидкість близько восьми кілометрів за секунду. Дальше, порівняно невелике, збільшення швидкості може вивести космічний снаряд далеко за межі атмосфери — в глибину космічного простору.

Вважають, що повне вирішення проблеми космічних польотів принесе використання атомного палива, коли замість процесу хімічних реакцій буде здійснюватись звільнення атомної енергії. Все ж атомне паливо тут не маиме вирішальних переваг, які мають місце в інших випадках. Щоб забезпечити поступове збільшення швидкості руху міжпланетної ракети, швидкість виходу газів з ракети не повинна бути більшою як 5-20 кілометрів за секунду, але при цьому буде потреба у великій масі палива, тому що реактивна сила, яка даватиме ракеті розгін, визначатиметься і швидкістю, і кількістю речовини, від якої звільнюватиметься ракета.

Використання атомної енергії в ракетах розглядається в двох напрямах — по-перше, коли здійснюється скероване витікання продуктів ядерної реакції, і, по-друге, коли атомна енергія служить лише для нагрівання і забезпечення хімічних реакцій у робочій речовині, витікання якої і створює реактивну силу. В першому випадку проблема поки що стикається з великими труднощами.

Нагрівання складових частин хімічного палива може значно збільшити швидкість витікання ракетних газів, а це дуже важливо для космічних польотів. Проте тут виграш в зменшенні ваги палива виявляється взагалі невеликим.

Важлива проблема застосування атомної енергії в польотах інтенсивно розробляється з різних точок зору, але це справа складніша, ніж, скажімо, використання атомної енергії в двигунах криголама, що скоро буде сконструйований на радянських заводах.

Крім можливості використання хімічного та атомного палива, теоретично розглядались інші джерела великих швидкостей. Наприклад в «іонних» ракетах, як передбачається, робоча речовина може іонізуватися, тобто втрачати електрони і набувати електричного заряду під впливом, наприклад, радіоактивного випромінювання. Потім заряджені частки поступають в прискорювач, з'єднаний з електростатичним генератором, і внаслідок цього речовина розганяється до великих швидкостей, утворюючи робочий струмінь ракети.

Однак цей та інші проекти також дуже далекі від проведення їх в життя.

Дуже багато проблем чекають перших мандрівників у космічний простір.

У романі «Аргонавти Всесвіту» детально освітлені такі проблеми, як питання керування міжпланетним кораблем і умови польоту в космічному просторі. Вирішення цих проблем обгрунтовано автором на. підставі деяких нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи і природи інших планет, що досягнуті в останні роки. Глибоко розроблена в науці теорія руху великих планет, що становлять собою систему тіл, які обертаються в одній площині, в напрямі проти годинникової стрілки, якщо дивитися з півночі. На десятиліття і століття вперед і назад можуть бути точно визначені положення планет, їх взаємовплив та вплив планет на інші тіла Сонячної системи. Це дозволяє розв'язати будь-яке завдання по обчисленню руху космічного корабля в просторі.

Відкриття останніх років з'ясували важливу роль в Сонячній системі так званих «малих тіл». До малих тіл Сонячної системи належать астероїди або малі планети, комети, космічне каміння — метеорити і космічний пил — метеори. Кількість астероїдів, що мають розміри не менше 1–1,5 кілометра, в доступній нам області Сонячної системи, очевидно, не переважає 100 тисяч. Вони рухаються переважно в просторі між орбітами Юпітера і Марса, але багато які з них рухаються по дуже маленьких орбітах в області планет Меркурія, Венери і Землі. Астероїди менших розмірів уже майже недоступні спостереженню сучасними телескопами, проте можна думати, що їх число значно більше і що існує поступовий перехід між астероїдами — космічними глибами і багатьма значно дрібнішими каменями — метеоритами. Наші астрономи називають метеорити маленькими астероїдами або астероїди — гігантськими метеоритами.

За метеоритами йде космічний (метеорний) пил, що заповнює простір Сонячної системи. Поряд з «спорадичними» метеорами відомі досить багаточисленні потоки часток, що рухаються в певних напрямах.

Нові методи точних фотографічних спостережень і так званих радіолокаційних спостережень за метеорами привели в останній час до чудового відкриття: виявилось, що більшість метеорів рухається по еліптичних орбітах, порівняно мало похилених до площин руху планет. Вони рухаються переважно в тому напрямі, що й планети або астероїди, тобто вони мають також прямі рухи. Між астероїдами, метеоритами і метеорними