Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Роберова відпустка добігала кінця. Своїх дівчат я вже не здибав на пляжі. Удень Сен-Лу бував мало в Бальбеку і не мав змоги взятися за дівчат і спробувати ради мене познайомитися з ними. Зате ввечері він був вільніший і, як і раніше, часто забирав мене до Рівбеля. У таких ресторанах, як рівбельський, або ж у міських парках, у потягах зустрічаються люди, прикриті банальною зовнішністю, але з таким прізвищем, яке вражає нас, коли ми, поцікавившись випадково, дізнаємося, що це не простий, як ми гадали, смертний, а не хто інший, як міністр або герцог, про якого ми багато чули. Кілька вже разів у рівбельському ресторані ми з Робером бачили, як сідав за і столик незадовго до закриття високий чоловік міцної статури, з правильними рисами, зі шпакуватою бородою, з задуманими і втупленими кудись у простір очима. Одного вечора ми спитали в ресторатора, хто цей незнаний, самотній і спізнілий гість. «Як? Ви не знаєте славного маляра Ельстіра?» — вигукнув власник ресторану. Сванн якось згадав про нього при мені, а з якої оказії — вже забулося. Але проочення спогаду, так само як при читанні проочення члена речення, іноді породжує не непевність, а передчасну певність. «Це Сваннів приятель, дуже відомий художник, великий славута», — сказав я Роберові. Тієї ж миті по нас обох пробігли дрожі на думку, що Ельстір — великий митець, знаменитість, а потім на думку, що він не розрізняє нас від інших трапезників і гадки не має, як умліваємо ми, коли думаємо про його талант. Звичайно, те, що він не підозрює про наше захоплення і про наше знайомство зі Сванном, було б для нас не таке прикре не на курорті. Але ми були ще в тому віці, коли ентузіазм не може залишатися безмовним, до того ж ми попали в середовище, де інкогніто давить, і ось ми за двома підписами послали Ельстірові листа, де призналися, що за кілька кроків від нього обідають двоє палких шанувальників його таланту, двоє приятелів його великого друга Сванна, і просили дозволити висловити йому свою пошану. Гарсон зголосився передати наше послання цій великій людині.

Таким славетним, як правив господар локалю (ним він стане за яких кілька років), Ельстір, мабуть, тоді ще не був. Але Ельстір був один з перших ресторанних клієнтів, як це ще було щось подібне до ферми, і привів з собою цілу колонію художників (зрештою всі вони перебралися десь-інде, коли ферма, де їли на свіжому повітрі, під накриттям, перетворилася на шиковний ресторан; сам Ельстір знов з'явився у Рівбелі лише тому, що його дружина, з якою він жив неподалік, кудись поїхала). Великий талант, хай ще й не визнаний, завжди викликає захоплення, і господаря ферми могли в цьому переконати розпити заїжджих англійок, жаждивих знати, який спосіб життя веде Ельстір, або море листів, які той одержує з-за кордону. Тоді принципал зауважив ще, що Ельстір не любить, щоб його відривали від роботи, що він устає вночі, іде з молодим натурником до моря, і той, голий, позує йому при місячному світлі; і він, хазяїн, сказав собі, що художник так багато працює не марно і що туристи захоплюються ним не даремне, коли він упізнав на Ельстіровому полотні дерев'яний хрест, поставлений при в'їзді до Рівбеля.

— Наш хрест! — приказував він вражено. — Усі чотири частини! Ба, це великий труд!

І він уже не знав що й думати: а що як маленький «Схід сонця над морем», який Ельстір подарував йому, це цілий маєток?

Ми побачили, як Ельстір прочитав нашого листа, як поклав його до кишені, дообідав, попросив подати речі, потім підвівся з-за столу, і ми, певні, що образили його нашим зверненням до нього, і хотіли і боялися непомітно зникнути. Ми ні на мить не задумувалися над, здавалося б, найважливішим, над тим, що наше умлівання перед Ельстіром, у щирості якого ми нікому не дозволили б засумніватися, яке могло нас порвати на якийсь сміливий крок, на який завгодно подвиг, якщо це буде треба великій людині, наше умлівання не було таким, як ми його собі уявляли, — схилянням шанувальників: адже жодної Ельстірової картини ми не бачили. Захоплене почуття викликало у нас абстрактне поняття — великий художник, а не його, невідомий нам, пензель. Власне, то було схиляння порожнє, якесь паспарту із збуджених нервів, сентиментальна оправа для безпредметового умлівання, себто щось нерозривно пов'язане з дитинством, мов ті органи, які відумирають у дорослого; ми ж були ще діти. Тим часом Ельстір підійшов до дверей, потім раптом повернувся і рушив до нас. Мене пойняв блаженний страх, який через кілька років уже ніщо не могло б на мене нагнати, бо звичка до товариства не допускає навіть думки, що можуть виникнути приводи для таких хвилювань, до яких у нас ще й з віком слабне здатність.

Ельстір сів до нашого столика, але, хоч би скільки я згадував у розмові Сванна, він пропускав мої слова повз вуха. Я подумав, що він його не знає. А все ж до своєї бальбецької робітні він мене запросив, чого не можна було сказати про Робера, і доступ туди мені, мабуть, відкрила не Сваннова рекомендація, якщо Ельстір і справді з ним дружив (у житті безкорисливі почуття відіграють куди більшу ролю, ніж ми собі гадаємо), а кілька сказаних мною слів, з яких Ельстір переконався, що я кохаюся в мистецтві. Він був настільки ж ласкавіший зі мною, ніж Сен-Лу, наскільки ґречність Сен-Лу була ґречніша за люб'язність дрібного буржуа. Проти ввічливости великого художника ввічливість того, хто панського ложа, хоч би який ввічливий він був, здається лицедійством, фальшуванням. Сен-Лу любив подобатися, Ельстір любив роздавати, любив віддавати себе іншим. Усе, що він мав — думки, твори та решту, — все, куди безвартісніше в його очах, він залюбки віддав би тому, хто його зрозумів. Але за браком стерпного товариства він жив самотньо, відлюдно, і світські люди вважали це позою і невихованістю, влада — неблагонадійністю, сусіди — бзиком, а його близькі — егоїзмом та пихою.

І, мабуть, попервах йому навіть на самоті була відрадна думка, що він через свої полотна на відстані звертається до тих, хто не визнавав чи скривдив його, що