Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

XV

Огненні кола плавають у віччю. Все, здається, звузилося до розпеченого сталевого обруча на голові, що стискає череп, стискає мізок… Ще трішки, ще… І тоді нарешті прийде межа, за якої вже настане тиша, настане спокій, настане блаженство забуття, настане крах і вічна тьма. Це буде межа терпіння…

А поки що і сонце стало ненависним, стало ворожим. Воно кружляє в зеніті вогненним колом, прообразом тієї вогненної сковороди, на яку оце вкинуто їх і з якої немає рятунку. Петра опановує безвідчитна лють, і йому хочеться стріляти в сонце, стріляти в ту вогненну прокляту сковорідку й розбити її на скалки… Але в неї не треба стріляти, вона сама рветься на череп'я. Ба, то не сонце і не сковорідка, то жахливий ворожий гарматень, то стрільно з якоїсь сатанинської «катюші» — воно кружляє в зеніті й рветься, рветься безліч разів, обсипаючи вогненним череп'ям немилосердно і безугавно, б'є, б'є й б'є… І нема від нього рятунку. Воно їх переслідує. Воно безжалісно сипле приском, пече й смалить. І воно ж освітлює їх, мов ракета, не дає їм змоги сховатися, укритися темрявою від ворога.

Світ не сприймається вже в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите, і все двиготить. Рух. Дим. Мряка Судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!

Світ нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу уламків, з диму й кіптяви вихоплюються то там, то там окремі уцілілі образки, окремі шкіци — химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого світу. І тепер цей світ лишається в гарячковій пам'яті, як химерна мозаїка, як окремі кадри, вихоплені оком блискавично з хаосу й зафіксовані в клітинах мізку навіки. Фантастична мозаїка.

Ось юнак років 18. Зовсім, зовсім молоденький, ще з дитячими рисами обличчя. Він стоїть, закам'янівши, біля стовпа, очі його заплющені, зуби зціплені, чуб на ньому присмалений, лице почорніло. Час від часу очі його відкриваються широко–широко й знову закриваються. Він стоїть мовчки, нерухомо. Він спаралізований жахом. Це тяжкий психічний шок. А може, божевілля. Він живий, але він уже загинув. Може, він застрелиться сам. Може, його розчавить танк. Може, його зрешетить з «фінки» або проколе багнетом ворог. Може, він згорить у вогні експльозії набою «катюші» … Але то вже все дрібниця — він вже загинув. Тільки очі його безтямно ще відкриваються й закриваються…

Таким він стоїть Петрові у віччю. І чомусь неодмінно біля нього, за ним, над ним швидко–швидко біжить той кінь з перебитим хребтом, біжить на двох передніх ногах, трясе високо задертою головою й ірже тоскно, призивно: «Підождіть!.. Підождіть!..»

Ось б'є зенітка. Не замаскована, не захищена нічим, вона стоїть серед шляху, серед побитих возів і машин, там, де її захопив налет ворожих літаків, на відкритому місці, і гарячково відстрілюється — б'є в зеніт. Поцілений літак іде «штопором» униз. Другий береться полум'ям і летить, як торпеда, по похилій лінії, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенітка б'є й б'є, гарячково, натхненно, — обслуга метушиться жваво біля неї, зовсім не криючись під бомбами, бо нема де критися. Над нею кружляють кілька бомбовозів, заходячи на бомбардування… Бомбардувальники розвернулися й скинули свій жахливий вантаж, обслуга зенітки припадає до станини, до люфи, завмирає й витріщеними очима дивиться просто смерти у вічі… Удар! Хмари землі й диму… Коли розвіюється дим і пил, коли осідають тонни землі й череп'я, на місці зенітки — порожнеча, там вже нікого й нічого немає. Лише оддалік, закинена геть на поле, димить поковеркана станина — все, що лишилося від тієї протилетунської гармати.

А ті, що були біля неї, щезли. Навіть не скрикнув ніхто. Так ніби їх зовсім і не було на світі.

Ось людина біжить, охоплена полум'ям. На ній горить одежа, й горить волосся, і горить наплічник… Людина хоче відстібнути наплічник і не може. Хоче погасити волосся й не може… Вона реве, падає на землю, й качається, й скавулить від жаху та болю — упирається головою в землю й крутиться на однім місці, вона хоче заритися в землю живцем… і конає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами:

— Мамо!.. Ой мамо ж рідная!.. О–о–о–о!..

Мова та жалібна, тоскна, голос дзвінкий, тонюнький.

— Мамо!.. Ой мамо ж!.. — Цей крик–вопль ще стоїть у повітрі, а хлопець вже готовий, він замовк, захлинувся й вже лежить, мов скарьожена головешка.

Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум'я, мов вогненні кобри повзуть, підіймаючи голови з зеленої ще трави й бур'янищ, сичать. А під тими кобрами чорніє й димить земля.

Ось вояк із випеченими очима. Хвилини його почислені. Світ йому померк і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Він маячить, лежачи на траві й оточений близькими друзями… Він бачить своє дитинство. Він розмовляє з батьком. Він пропонує батькові погасити воду, що чомусь загорілася, та й сідати обідати. Він тягне тихим, благальним голосом:

— Може б, ми вже обідали, тату?!

Тягуча павза. Товариші хмуряться, безпорадні, розгублені, а хлопець зітхає хрипко й знову благально, уперто канючить:

— Може б… Може б, ми вже обідали, тату?..

Хлопці мають тягти жеребки, хто мусить його дострілити. Коли наломано вже сірників і вкинуто в хустку, а ту хустку затиснуто в жменях, лишаючи лише вузьку щілину, щоб простромити пальці й узяти жереб, узяти вирок фортуни, — виявляється, що жеребків уже тягти нікому. Ніхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в піжмурки.

А вояк з випеченими очима навіть не знає про муки своїх товаришів, про тії жеребки, він взагалі нікого не впізнає, реальний світ вже для нього не існує. Він увесь в іншому світі.

— Може б, ми вже обідали, тату?!

Ось сільська церковця…

Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип, піднявши в небо два стовпи диму — один стовп білий, а один чорний. Білий стовп диму з дзвіниці, а чорний з даху самої церкви. Обидва стовпи клубочаться в синє небо, не змішуючись, кожен сам по собі. Церква горить тихо, самотньо, ніхто її не