Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

дивитись, як чужий скажений чоловік роздирає на шматки його пса? Я збіг униз, та зопалу забув нагорі сокиру. Добігаю, отак недалечко, як отут від дверей до дверей — двадцять футів чи, може, тридцять. А собаці вже ось-ось каюк. Язика висолопив, очі немов павутиною заснувало. Та він ще дряпає задніми лапами чоловікові груди, а той виє, як гірський лев.

Що ж мені робити? Сокиру я забувся. А чоловік задушить пса. Дивлюсь де каменюки — нема каменюки. Дивлюся дрючка — нема дрючка. А чоловік душить пса на смерть. То знаєте, що я зробив? Я ж не дурний. Я його носаком. Черевики на мені важкі були, не такі, як оце. Лісорубські черевики, з грубою твердою підошвою, ще й цвяховані. Я його й копнув носаком. Збоку голови, в шию, саме під вухо. Один раз. Добре копнув. Раз — і досить. Я знаю, куди треба вдарити. Саме під вухо.

Чоловік пускає собаку, очі йому заплющуються, рот роззявляється, і він уже лежить тихо. А пес трохи відсапався, ожив і зразу йому до горлянки, хоче загризти. Але я кажу: «Не можна!» — а сам хтозна-як його боюся. А чоловік уже очунює. Розплющив очі й дивиться на мене, як гірський лев. І гарчить, наче гірський лев. А я боюся його не менше, ніж собаки. Що мені робити? Сокиру я забувся. То знаєте, що я зробив? Я його ще раз копнув під вухо. А тоді скидаю із себе пояс і хустку з шиї та й зв’язав йому руки й ноги. І псові раз у раз кажу: «Не можна», — щоб він не чіпав чоловіка. А він дивиться на мене, і я бачу: він розуміє, що я йому не ворог. І що я зв’язую чоловіка. І він мене не кусає, та однаково я його боюся хтозна-як. Такий страшний собака! Хіба я сам не бачив, як він стяг чоловіка із сідла, дужого чоловіка й лютого, мов гірський лев?

Коли це надходять люди. У всіх зброя — рушниці, револьвери, пістолети. Я одразу й подумав: хуткий суд тут у Сполучених Штатах. Тільки-но я копнув чоловіка під вухо, оглянутись не встиг, аж прибігли люди з рушницями, щоб мене за те в тюрму забрати. Я спершу нічого не зрозумів. Декотрі, видно, злі на мене, лають, узивають усяко, одначе не хапають. Мені вже помалу світає в голові. Коли чую, вони про якісь три тисячі доларів балакають. Мовляв, я їм три тисячі доларів відняв. Я й кажу, що неправда — я зроду ні в кого не відняв і цента. Вони тоді як зарегочуть! Мені відлягло від серця, і я вже зрозумів. Три тисячі — то нагорода від уряду тому, хто спіймає злочинця, оцього самого, що я зв’язав своїм поясом та хусткою з шиї. І тепер ті три тисячі мої, бо я копнув його під вухо та зв’язав йому руки й ноги.

Відтоді я вже не роблю в містера Кенена. Бо я тепер сам багатій. Уряд виплатив мені три тисячі доларів, і містер Кенен подбав, щоб гроші таки одержав я, щоб їх не перехопили ті люди з рушницями. Три тисячі тільки за те, що я копнув під вухо чоловіка, скаженого, мов гірський лев. Оце-то щастя! Оце Америка! Як добре, що я виїхав з Італії та найнявся за лісоруба до містера Кенена. За три тисячі доларів я відкрив оцей заїзд у Глен-Елені. Я знаю, що заїзди — діло прибуткове. Ще як я був малий, мої тато тримали заїзд у Неаполі. А тепер я двох дочок до середньої школи віддав. І машину маю.

— Господи! Не дім, а цілий шпиталь! — вигукнула Вілла Кенен, вийшовши на простору веранду-спальню, де лежали Гарлі й Джеррі — перший з ногою в лубках, а другий з лапою в гіпсі. — А ви гляньте на Майкла! Не самих вас покалічено. Я тільки-но роздивилася, що йому трохи-трохи носа не перебито. Цілу годину клала припарки. Гляньте!

На її поклик прибіг Майкл із кумедно розпухлим носом, обнюхався з Джеррі, покрутив куцим хвостиком перед Гарлі, вітаючи його, і той відповів на привітання, ласкаво погладивши пса по голові.

— Це, певно, у бою, — сказав Гарлі. — Адже Пікколоміні розповідає, що той бандит його раз за разом стьобав нагаєм. І, звичайно, просто по носі, коли Майкл стрибав на нього.

— Пікколоміні ще каже, що він ні разу й не писнув від тих ударів, а все біг і стрибав, — докинула захоплено Вілла. — Подумай лишень! Такий невеликий пес — і стяг із сідла злочинця, вбивцю, якого не могли спіймати десятки полісменів!

— Ну, для нас він зробив ще більше, — спокійно зауважив Гарлі. — Якби не Майкл та не Джеррі… якби не вони обидва, я певен, що той божевільний розвалив би мені голову, як нахвалявся.

— Рятівники наші! — вигукнула Вілла й щиро стиснула чоловікову руку; очі їй сяяли. — Ні, про це диво, про собак, ще не сказано останнього слова, — додала вона й закліпала очима, стримуючи раптові сльози.

— І ніколи не буде сказано, — запевнив Гарлі, теж потиснув їй руку й відпустив, щоб вона заспокоїлася.

— Зате у нас зараз є що сказати, — всміхнулася Вілла. — У Джеррі, у Майкла і в мене. Ми втрьох щось розучили нишком від тебе, як сюрприз. Лежи і слухай. Це Псалом. Не смійся, я не мала на увазі каламбура.

Вона нахилилась на стільці вперед, притягла Майкла до себе, між коліна, й узяла пса обома руками за голову, а його писок сховався в її волоссі.

— Увага, Джеррі! — гукнула вона різко, мов суворий учитель співів; Джеррі повернув голову, глянув на неї й порозуміло всміхнувся очима.

Вілла завела Псалом, і обидва собаки майже одразу почали їй підвивати — якщо взагалі можна назвати виттям такі приємні, мелодійні, гармонійні звуки. Майкл і Джеррі співали, а в їхній пам’яті оживало все те, що зникло в небуття, і спів переносив їх крізь небуття в прадавній інший світ, де вони знов бігали з Утраченою Зграєю, не зовсім одначе забувши про сьогодні, про живу, справжню двоногу богиню, що звалася Вілла, співала з ними й любила їх.

— А чом не квартетом? — спитав Гарлі Кенен і приєднав до тріо свій голос.

СЛОВНИЧОК МОРСЬКИХ ТЕРМІНІВ

Бак — передня частина верхньої палуби.

Банка — сидіння у шлюпці.

Баркас — велика веслова шлюпка.

Бейдевінд — курс судна, коли вітер дме спереду і сбоку.

Бізань-стеньга — верхнє надточене коліно бізань-щогли.