Читати книгу - "Егоїстичний ген"

приспів звучить знову, вона теж починає співати: «For the sake of auld lang syne». І все, наш мутантний мем знайшов собі нового носія. Якщо поблизу опиняться якісь інші діти або невпевнені у словах дорослі, то до наступного приспіву вони, скоріш за все, теж переключаться на мутантну форму. Не те, щоби ця форма їм «більше подобалась». Вони просто не знають слів і щиро прагнуть їх вивчити. Навіть якщо ті, хто знає краще, обурено ревітимуть на весь голос: «For auld lang syne» (як це роблю я!), так вже сталося, що правильні слова не містять виразних приголосних, а тому мутантну форму, навіть якщо її співають тихо та сором’язливо, почути значно легше.

Аналогічний приклад і з піснею «Rule Britannia» («Прав, Британіє»). Правильно рядок приспіву звучить як: «Brittania, rule the waves» («Британіє, прав хвилями»). Дуже часто, хоча й не завжди, його співають як: «Britannia rules the waves» («Британія править хвилями»). Тут наполегливо свистячому звуку «с» приходить на допомогу додатковий фактор. Можливо, поет (Джеймс Томпсон) мав на увазі наказовий спосіб дієслова (Британіє, виходь і прав хвилями!), а може, й умовний (нехай Британія править хвилями). Але, якщо особливо не задумуватись, цей спосіб легше неправильно сприйняти як дійсний (Британія насправді править хвилями). Тоді мутантний мем переважає первинну форму, яку він поступово витісняє, аж за двома окремими показниками виживання: він звучить більш виразно та простіший для розуміння.

Остаточна перевірка тієї чи іншої гіпотези має бути експериментальною. Можливо, навмисно ввести до мемофонду свистячий мем з дуже низькою частотою, а потім спостерігати за його поширенням завдяки його власним показникам виживання. Що, як хоча б декілька з нас почнуть співати: «God saves our gracious Queen» («Бог береже нашу милостиву королеву»)?

60

«Якщо конкретний мем — це певна наукова ідея, її поширення залежатиме від того, наскільки вона прийнятна для популяції окремих учених; приблизно оцінити її показник виживання можна завдяки підрахункові чисельності посилань на неї в наукових журналах, зроблені в подальші роки». — Мені б дуже не сподобалось, якби це було сприйнято в тому сенсі, що єдиним критерієм для визнання тієї чи іншої наукової ідеї є її «привабливість». Зрештою, одні наукові ідеї є правильними по своїй суті, а інші хибними! Їхню правильність та хибність можна перевірити; їхню логіку можна розібрати критично. Це вам не популярні пісеньки, релігійні вірування чи панківські зачіски. Тим не менш, є така річ, як соціологія, а також наукова логіка. Деякі погані наукові ідеї цілком можуть поширюватися доволі широко, принаймні, протягом певного часу. При цьому деякі хороші ідеї роками лежать незадіяними, поки, нарешті, не привернуть до себе загальну увагу наукової громадськості.

Яскравим прикладом такого забуття, за яким послідувало нестримне поширення, може бути одна з основних ідей цієї книги — гамільтонівська теорія родинного добору. Я подумав, що це була би дуже слушна нагода випробувати ідею вимірювання поширення мему шляхом підрахунку посилань на нього у журналах. У першому виданні цієї книги я візначив: «Дві його публікації 1964 року стали одними з найважливіших для соціальної етології, коли-небудь написаних, і я ніколи не міг зрозуміти, чому етологи так ними нехтують (його ім’я навіть не з’явилося в алфавітному покажчику двох основних підручників з етології, які обидва вийшли у 1970 році). На щастя, останнім часом можна помітити ознаки відродження інтересу до його ідей». Я писав це у 1976-му. Тепер простежмо хід цього мемічного відродження протягом подальшого десятиліття.

«Покажчик посилань у науковій літературі» є доволі дивним виданням, у якому можна подивитися будь-яку опубліковану статтю та побачити в таблиці за конкретний рік кількість подальших публікацій, де вона цитується. Метою цього є допомогти усім цікавим відслідкувати літературу на задану тему. Університетські комітети з призначення на посади взяли собі за звичку використовувати його як грубий, але ефективний (надто грубий та надто ефективний) спосіб порівняння наукових досягнень кандидатів. Підрахунок цитат статей Гамільтона кожного року після 1964-го дозволяє приблизно прослідкувати прогрес його ідей у свідомості біологів (Рис. 1). Чітко помітна їхня початкова незадіяність. Потім, протягом 1970-х, до ідеї родинного добору, схоже, з’являється раптове зростання інтересу. Якщо й є якась точка, де починається тенденція до зростання, то це, здається, між 1973 та 1974 роками. В подальшому зростання набирає хід, аж до свого піку в 1981-му, після якого щорічний рівень цитування нерегулярно коливається на рівні плато.

Рис. 1. Щорічні цитування Гамільтона (1964) в «Покажчику посилань у науковій літературі»

З’явився певний мемічний міф, що зростання інтересу до родинного добору було запущене книгами, виданими в 1975 та 1976 роках. Але цю тезу, схоже, спростовує графік, де зростання помічене 1974-м. Натомість, отримані докази можна використати на підтримку зовсім іншої гіпотези, а саме, що ми маємо справу з однією з тих ідей, що «витали в повітрі», «чий час прийшов». Із цього поглядуу, книги середини сімдесятих могли бути лише симптомами ефекту зграйності, а не основною його причиною.

Рис. 2. Логарифмічне сумарне цитування Гамільтона (1964)

Рис. 3. Логарифмічне сумарне цитування трьох робіт інших учених в порівнянні з «теоретичною» кривою для Гамільтона (деталі пояснюються в тексті)

Можливо, ми дійсно маємо справу з довготривалим, повільним на старті, зграйним ефектом, що прискорюється по експоненті, який виник значно раніше. Один зі способів перевірити цю просту, експонентну гіпотезу — це накласти сумарне цитування на логарифмічну шкалу. Будь-який процес зростання, де рівень зростання є пропорційним вже досягнутому розміру, називається експонентним зростанням. Типовий експонентний процес схожий на епідемію, коли кожна людина видихає вірус на кількох інших людей, кожна з яких, у свою чергу, видихає його на таку саму кількість знову, так що кількість жертв зростає з дедалі більшою швидкістю. Показником експонентної кривої є те, що при накладанні на логарифмічну шкалу вона перетворюється на пряму лінію. Будувати такі сумарні логарифмічні графіки не обов’язково, але зручно й загальновизнано. Якби поширення мему Гамільтона дійсно було схожим на епідемію, що набирає силу, то точки на сумарному логарифмічному графіку мали б вишукуватися в одну пряму лінію. Чи зробили вони це?

Конкретна лінія, зображена на Рис. 2, якраз і є такою прямою, що, з погляду статистики, найкраще відповідає всім точкам. Явне різке зростання між 1966 та 1967 роками слід, мабуть, ігнорувати як ненадійний ефект малих чисел того роду, що мав би посилюватись логарифмічною побудовою. Відповідно, цей графік є непоганим наближенням до єдиної прямої лінії, хоча й можна розрізнити окремі структури, що виступають за її межі. Якщо моя експонентна інтерпретація приймається, то ми маємо тут справу з одним-єдиним спалахом інтересу, що повільно розгорявся саме із 1967-го до кінця 1980-х. Окремі книги та статті