Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Трясця! – відкинувши голову до спинки крісла, Олег сухо засміявся.

Попався, як пацан зелений. Від Вотана іншого й очікувати не варто, з нього не зменшиться. Чернишевський повірив свого часу на слово, що прохання залишити будинок чистим прийнято беззаперечно. Потім цей поспіх, бажання якнайшвидше побачити Ритку, звільнити від Рощина… Зовсім втратив здоровий глузд. Понад те, ще й Буртенко здав. Тепер розпочнеться.

– Трясця? – здивовано передражнив Вотан, коли Чернишевський припинив сміятися. – Трясця – те, що ти влаштував!

– А встановлювати камери у моєму будинку, без мого відома, це нормально?

– Значить, у твоєму домі? – хмикнувши, генерал підсунув до себе попільничку, нещадно вм'яв туди недопалок.

– Моєму. Він збудований на мої гроші.

– Тобі нагадати, завдяки кому їх маєш? – спокійно, але з неприкритим докором, продовжував гнути своє: – Завдяки кому маєш в принципі все?

– А Вам нагадати, з яких причин я вплутався? – відбив Олег. – Чи вважаєте, мені приносить задоволення так жити?

– Щодо останнього мене тривожать певні сумніви, – підвівшись, Вотан неспішно обійшов крісло, зупинившись за Чернишевським: – Давай відверто: Олегу, я нічого не маю проти тебе особисто. Сам знаєш, що кращої кандидатури на рятівника для Маргарити я не знаю. Та бісовий ти син! – ззаду нахилившись до вуха чоловіка, прошипів: – Ти яким місцем думав, коли проміняв три дні з Риткою на перемогу у тендері?!

– Я ще нічого не проміняв, – повів плечима, – Хоча був би в мене вибір, ні на секунду не задумався, що пріоритетніше. Та якщо логічно міркувати, тільки поступившись Рощину в останній момент, ми зможемо спіймати його на поличному.

– Та мені плювати на тендер! – стукнувши кулаком по задній стороні крісла, де сидів Олег. – Ти розумієш, що цим вікендом поставив під загрозу її?!

– Я поставив під загрозу? – не контролюючи гнів, вибухнув Олег. Підскочивши, обкрутився до Вотана: – А ви не ставите її під загрозу? Кожен божий день! Шість років поспіль! Заради чого? Щоб безперешкодно засадити Рощина за ґрати? Невже обов'язково було тягнути стільки часу?

– Не тобі мене вчити, щеня! – примружившись, прохрипів генерал. – Хто ти такий?! Ким був без мене?

– Я? – спокійно уточнив Чернишевський. Спотворившись бездушною усмішкою, видихнув: – Зек. Звичайний зек. Вбивця. Так охрестила мене система? Ще до суду та слідства. Тож Ви, як завжди, маєте рацію – я ніхто.

Повисла пауза.

Одін, стиснувши руки в кулаки, бурав Олега лютим поглядом, розуміючи, що той правий. Він не повинен судити хлопця, що стоїть навпроти, випробувавши на собі всю жорстокість і безжалісність системи. Може судити будь-хто, тільки не Вотан.

А Чернишевський вперше за довгі роки серйозно задумався про бувале, намагаючись розібрати, яким чином дозволив собі підкоритися жахливій структурі, що створена охороняти права громадян країни, та в реальності лиш кидала до безодні. Яка одного разу і його штовхнула у вирву, що несамовито й нещадно перемелювала все на своєму шляху, аж до людських доль, назавжди залишаючи слід у пам'яті та душі…

1999 рік

Це був двір, огороджений колючим дротом. Широкі ворота відчинилися. Шлагбаум підвівся. Заїхала вантажна машина з мигалками, зупинилася неподалік виходу. Двері кузова зсередини відчинилися і звідти вибралися два конвоїри в польовій формі кольору хакі. У бронежилетах, зі зброєю на поясі, в руках по кийку. З одним зі служивих вівчарка. Слідом із дорожніми сумками, притискаючи вільну руку до спини, стали вистрибувати різновікові чоловіки в цивільному. Дотримуючись наміченого маршруту, шикувалися у ряд.

Мокрий сніг нещадно був у вічі, спрожогу показуючи – за воротами чекати чогось доброго не варто. Та й чи чекав хто? Навряд чи.

– Увага, засуджені! Стали! – розпорядився підполковник. – Повернулись! Руки за спину!

Чоловік миттєво оглянув тих, що вишикувалися. Різношерста команда. Хтось засуджений за реальний злочин, хтось з необережності, або зовсім випадково, хтось за крадіжку чи шахрайство, а хтось і за вбивство. Хтось йшов на чергову ходку, хтось потрапив за ґрати вперше. Різні, незнайомі. Усіх об'єднувало одне – приречене на скалічене життя. Випадково, або добровільно, кожен з них втратив сторінки свого майбутнього.

Підполковник, вдивляючись у папери, викликав за списком засуджених. Один за одним чоловіки змінювалися, постаючи перед правоохоронцем, представлялися на прізвище, називаючи статтю, за якою потрапили й час відсиджування. Пройшло не менше п'ятнадцяти людей, перш ніж черга досягла і його.

– Чернишевський Олег В'ячеславович, 1975 року народження. Стаття 115, частина друга, термін – 11 років суворого режиму.

Повернувся в стрій, з відчуженим спокоєм чекаючи, поки відрекомендуються інші товариші по нещастю. Потім колоною, що утворилася, по дві людини в ряд, були направлені в корпус. Далі – звіряння документів з особистістю. Повний обшук ув'язнених та речей. Медичний огляд та огляд на предмет наявності травм. Після – санітарна обробка з повним роздяганням. Видача роби. Інформування про права та обов'язки, режим утримання під вартою, дисциплінарні вимоги. Все змішалося в один суцільний колообіг смутку та втрат. Кожна дія приймалася чоловіком у режимі цілковитої байдужості, неначе трапилося не з ним. Фізично перебував у стінах казенного будинку, а морально будь-де, тільки не тут.